— Яку київську вулицю тобі це нагадує?
— Богдана Хмельницького, тобто Лєніна…
— … або Фундуклеївську? — виявив добру історичну підготовку Серафим.
— Я там виріс, — ностальгійно промимрив Артем.
— Отож бо.
Серафим довів його до одного з будинків зразка «доходних домів» і зупинився перед старими, розхитаними і обшарпаними дверима.
— Слухай, — неначе вибачаючись сказав Серафим. — Ти знаєш, я тут у запарці… Стільки новоприбульців — екзальтовані бабульки, самогубці, жертви автокатастроф… Я просто валюся з ніг. Ти наче нормальний гай…[8] Тут записано в експертній оцінці твого айк’ю[9]: «готовий до сприйняття сокровенного»… Значить, думаю, тобі нянька не потрібна… Що як я тебе залишу тут, біля входу? А далі ти вже сам…
Артем не знав що відповісти. «Отже, зазвичай Серафим супроводжує новоприбульця довше, ніж мене. Ну що ж…»
— То як? — спитав Серафим.
Артем здвигнув плечима, мовляв, ну нехай.
— Дякую, друже… — поплескав Серафим його по спині. — Якщо я тобі буду потрібен, миттю примчу. Треба лише сказати вголос: «Серафим 2353950» — і я тут як тут. Повтори.
— 2353950.
— Люблю працювати з молодими.
— Справа не в молодості. Це професійне. Я ж тривалий час заробляв гроші трейдерством. Пам’ять на цифри — мій хліб.
Серафим потис Артемову руку:
— Молодець, друже. Почувайся як удома! — пожартував він чорним гумором і вже було розвернувся, щоб іти, однак в останню мить затримався.
— А скажи-но мені: невже не можна було в твої 33 роки уникнути серцевого нападу з летальним кінцем?
Артем замислився.
— Можливо. Але тепер це не має значення… Вірніше, я не хочу про це думати.
— Скоро захочеш.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я повинен був би тобі сказати це раніше: на сьому світі все так, як і на тому, з якого ти прийшов. Як там у вас, серед «живих»? Коли ти переїжджаєш в інше місто, чи переходиш на іншу роботу, чи емігруєш, мусиш пережити культурний шок. Ностальгію за попереднім життям. Те саме відбуватиметься з тобою і тут. Але ти не переживай, тобі не можна хвилюватися, в тебе серце хворе, не дай Бог, іще раз помреш. Що ми тоді з тобою робитимемо?..
Серафим розсміявся.
— Вибач, дурний жарт. Dirty joke.[10] Ми, Серафими, циніки невиправні. Просто схиблені на чорному гуморі. Про що це я? Ага, про культурний шок. І депресія тебе чекає, і болюче звикання… Так що будь готовий до всякого!
Артем слухав Серафима, намагаючись запам’ятати все, що він каже.
Аж раптом він відчув, що з ним коїться щось дивне. В очах зненацька потемніло, почав смикатися в конвульсіях, з рота потекла піна. Він втратив свідомість.
Отямившись, побачив, що лежить на землі.
Серафим подав йому руку і допоміг підвестися.
— Що це було? — спитав Артем, трохи похитуючись — паморочилося у голові.
— Електричний шок. Тебе хочуть повернути до життя. Хочеш назад?
— Ще не знаю.
— Потерпи. Зараз мине…
Серафим уважно дивився на Артема. Він умить посерйознішав. Його грайливий тон і цинізм десь зникли.
— Мабуть, не можна тебе поки що лишати самого в такому стані.
— Це може повторитися ще раз?
— Хто його знає? — віртуозно уникнув відповіді Серафим. — Ну що ж, ще раз welcome у потойбічний світ!
І Серафим прочинив важкі дерев’яні двері до під’їзду старого напівзруйнованого київського будинку дореволюційного зразка.
На них війнуло затхлістю.
Коли очі звикли до темряви, з мороку виринули сходи, що вели нагору. Вони були також добряче поруйновані часом, між сходинками зяяли діри. Судячи зі звуків, що долинали згори, в будинку хтось мешкав, причому тих «когось» було дуже багато.
— Обережно, не зашпортнись, — попередив Серафим. — Ходімо.
Артем піднімався сходами дуже повільно. Він навчився ходити так останнім часом, відколи почав відчувати пекучий вогонь у грудях. Однак тепер він нічого не відчував.
Піднявшись на другий поверх, вони опинилися у довгому коридорі, де обіч двох стін розташувалися двері до квартир. Штукатурка на стінах облупилася, плінтуси повідпадали, по кутках висіло павутиння, двері майже всі були прочинені. Всюди снували люди.
Серафим завів Артема через одні двері до помешкання. Артему здалося, що він упізнає цю квартиру. Саме в такій жила його бабуся, коли він був малим. Величезна кімната, переділена шафами на кілька сегментів. За великим «комунальним» столом, заваленим наїдками, сиділа весела компанія. Здається, щось святкували.
Артем не знав цих людей, але вони йому не були зовсім чужими. Таку сцену застілля він не раз бачив у бабусиному домі. Здається, тим людям він також не видавався чужинцем, вони визначили це за своїми, лише їм відомими ознаками. Один чоловік устав із-за столу і махнув Артему рукою, мовляв, сідай до нас. Він зробив це на правах господаря і відразу ж на мигах показав через стіл жінці, напевно, своїй дружині, щоб вона принесла додаткову тарілку й чарку. Зрозуміти це було неважко: так завжди робили в київських комуналках, коли в домі з’являвся гість.
9
IQ — intelligence quotient (