— Але ж перший раз давно вже був… Моє тіло там, на землі, за цей час уже охололо! — здивувався Артем.
— Помиляєшся. Між тим і цим ударом минуло кілька секунд. За земним часом… Я ж тобі казав, що тут час біжить інакше.
— Як саме?
— В 1921 році було відкрито явище розширення Простору у Всесвіті, що розширюється. Ти повинен це зрозуміти як член товариства теоретичної космології.
— Ясно… — розгублено промовив Артем.
Він і справді був членом товариства теоретичної космології протягом кількох років, однак для нього це була радше снобістська, аніж пізнавальна, акція. Туди входили найкращі представники світової наукової думки, інтелектуальна еліта, світила та їхні послідовники. На засіданнях обговорювали питання творення Всесвіту, теорії Великого вибуху, чорних дір, сингулярності. Відвідувати це товариство в Оксфорді для не-математика й не-фізика було все одно, що веслувати щоранку в Гарварді по знаменитому університетському канальчику: це був найкоротший, а отже, дуже популістський шлях стати інсайдером[41] у найпрестижнішому університеті світу.
— Хочеш повернутися? — Серафим зазирнув йому в очі.
Артем здригнувся. Він не відразу зрозумів, про що мова.
— Куди?
— В своє перше життя. Земне життя.
— Ще не знаю…
Артем після попередньої розмови сказав би радше «ні», аніж «так». Перспектива пізнати Бога, яка перед ним несподівано постала, була аж надто спокусливою. Що може бути важливішим? Робота? Девелоперські проекти? Це просто жалюгідно. Любов? Пристрасть? З погляду потойбічного життя, вони видаються нікчемною формою інфантилізму. А більше нічого й не було в його житті, про що можна було б шкодувати.
Серафим неначе прочитав усе це з його обличчя. Ні, без ніяких «неначе», він і справді просто зчитав цю інформацію з Артемового обличчя.
— Тоді ходімо, — сказав він. — Помаленьку, не поспішай. Є ще один шанс. Усе ще можна змінити…
Вони помалу спускалися з великого горба. Серафим вів Артема під руку, як старого немічного діда. Артем відчував велику слабкість у ногах і тому не опирався пропонованій Серафимом допомозі.
Опинившись унизу, Серафим стрепенувся, неначе від звуку мобільного телефону, якого у нього не було. Він відпустив Артема і зазирнув у свій фолдер, який тримав під рукою.
— Мені треба бігти, — сказав він занепокоєно. — Бабульки зібралися на мітинг протесту. Хочеш зі мною? — І, не дочекавшись відповіді від ослаблого Артема, продовжив: Знаю, хочеш. Тільки роби вигляд, що ти один із нас, добре?
Артем безсило кивнув. Другий електрошок на нього подіяв набагато сильніше, ніж перший, забравши в нього велику частку енергії. Але при цьому Артем, почувши Серафимову пропозицію, був добряче заінтригований. Він радо погодився, адже це можливість потрапити у чужий файл, чи фолдер, чи як його там… Словом, у чуже потойбічне життя.
«Бабульки» — а насправді це були не обов’язково дуже старі жінки, багатьом перейшло лише десь за шістдесят, — чистенькі, акуратненькі, з перманентом на голові, — зібралися в приміщенні, схожому на зал для святкових обідів, презентацій та урочистостей, який у сучасних українських церквах Північної Америки розташовується в підвальному поверсі. Великий зал, такий собі совєцький клуб, але без вікон і з інакшою «наочною агітацією».
Зал був переповнений. Серафим вийшов на сцену. Своїм зовнішнім виглядом і манерою поводитися він явно дисонував із присутніми.
Деякі жінки були розгнівані, деякі розгублені. Більше було розгублених. На їхніх обличчях застиг шок: колись вони думали, що на «тому світі» потраплять у середовище, яке нагадає їм їхню церкву, що її вони ревно відвідували, принаймні у старшому віці. Вони сподівалися, що їх там чемно зустрінуть небожителі, рангом не нижчі за святих, схожі на священиків у рясах або на Святого Миколая; що вони поважно привітають їх на тому світі і чемно відчинять перед ними врата раю.
Натомість вони побачили несерйозного жевжика в піжонистому костюмі, з недбало розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки й опущеним вузлом яскравої краватки. І він називає себе Серафимом! Тут щось не те! Тут якесь непорозуміння! Вони помилково опинилися в цьому місці, де все струхлявіле, старе і от-от розсиплеться на порох! Нехай він, Серафим, уважніше погляне в свій фолдер, вивчить їхні «Справи» поіменно і переконається, що вони всі добрі парафіянки, порядні християнки. Вони вимагають пошани до себе. Вони не хочуть бути тут, разом із безбожниками і гультяями!