— Це не Ангел! Нас знову обдурено! Це також самозванець! Геть звідси! Ганьба!
І всі спершу непевно, а потім дружно заскандували:
— Геть! Геть! Ганьба!
Артем з жалем подивився на людей.
Краще перебувати у своєму файлі, — подумав він.
…Артем ішов запилюженою дорогою. Навколо простирався незнайомий краєвид. Усе нагадувало маленьке портове містечко, де набережна і кілька паралельних до неї вуличок — не романтичне місце для променаду екзальтованих туристів, а територія для брудної, тяжкої, смердючої чоловічої роботи. Саме там розташовані доки, склади, комори, що тхнуть риб’ячим жиром упереміш із продуктами людської фізіології і сміттям.
Ясно, що колись він таке бачив раз або два в житті — чи то на Багамах, чи на Адріатиці, чи на Середземномор’ї. Однак все одно це був не знайомий для нього культурний ландшафт. Чому ж він йому явився тепер, у його second life, в його потойбічному світі?
«Ні, я інакше поставлю запитання: чому я опинився саме тут? Це не моя культура.
Адже в такому випадку порушується логіка, не справджуються Серафимові слова про те, що кожна людина за своє життя сама створює собі потойбічний світ. Виходить, ми за життя НЕ створюємо собі другого світу! Значить, Серафим казав неправду! До речі, де він?»
Артем роззирнувся. Серафима ніде не було видно.
Артем брів вуличкою рибальського містечка, обабіч нього тяглися якісь склади без вікон, які тулилися або впритул одне до одного, або розділені вузькими темними провулками, з яких, здавалося, от-от вискочить биндюжник з ножем і банальним: «Кошелек или жизнь!» Хоча ні, які гроші в другому житті?
Артем побачив далеко поперед себе спини інших людей і поспішив їх наздогнати: в гурті не так моторошно. Незчувся, як опинився в людському потоці, що рухався повільною тягучою рікою, щодалі ущільнюючись, аж поки кожен почав штовхати один одного, до того ж вуличка значно звузилася. В Артема на мить зблиснула думка: а що як відділитися від цієї безликої маси? Однак, зрозумів він, уже пізно щось міняти. Інерція натовпу тягла його вперед, проштовхатися до краю було неможливо, а якби й трапилась така нагода, все одно будівлі складського типу не давали жодного натяку на те, за що можна було б зачепитися чи як проникнути досередини. Вуличка різко повернула ліворуч, в напрямку до моря, і вперлася у велику будівлю, схожу подібну до велетенського промислового цеху.
Натовп сунув крізь прочинені ворота, затягнувши з собою й Артема. Він опинився у гігантському колишньому промисловому приміщенні. Під його ногами, — він мало туди не звалився, — десь на стометровій глибині, виднілося «дно» цеху. Більшість відразу туди й попадали. Однак Артем мав швидку реакцію, тож утримався на одній із балок, що пролягали по верхньому рівневі цеху. Внизу валялися уламки рейок, напівзогнилі колоди, мотки дроту, шматки бетонних глиб. Усе це стирчало з чорної, подекуди запліснявілої води.
Артем, рятуючись від напливу людської маси, що підпирала його ззаду, проштовхуючи вперед, зробив відчайдушний стрибок до стіни з нешироким карнизом і ще кілька секунд балансував, намагаючись знайти хоча б якусь зачіпку на шорсткій стіні. Нарешті він намацав стертими до крові нігтями головку цвяха, залишеного невідомо ким і навіщо. Це був його порятунок. Артем упіймав його великим і вказівним пальцями і сконцентрував на них вагу свого тіла.
Тим часом люди продовжували валити в той закинутий цех і падати вниз уже на початку шляху, чіпляючись одягом за арматуру, хапаючись руками за все, за що можна було схопитися. Лише одиниці, неначе знаючи про цю провокацію, щойно входили до цеху, відразу ж застрибували на першу поверхню, що потрапляла їм на очі, і намагалися хоч якось закріпитися там.
«Це вже занадто, — подумав Артем, не дивлячись собі під ноги на вузький карниз. — Куди вони рвуться з такою впертістю і остервенінням?» Артем повільно повернув голову туди, куди сунула людська маса.
Там був ВИХІД.
Артем зрозумів. Артем усе зрозумів.
Ось він, наступний рівень.
Він озирнувся навкруги. Люди, — ті, що втримались нагорі, — продовжували йти, балансуючи, як канатоходці, по металевих рейках, повзли, міцно обхопивши руками дерев’яні балки, і всі їхні погляди були звернені туди, до ВИХОДУ.
Вони щось знають. Але звідки? Чи це інстинкт?
Дивний інстинкт. Ніколи про нього не чув.
Це інстинкт, що зветься «хочемо Бога!».
Єдиний людський інстинкт, не притаманний тваринному світові.
Дурниці. Немає такого інстинкту. Тоді що це?
…Серед людей, які не вибули з боротьби за право наблизитися до Бога, були найрізноманітніші персонали. Причому такі, від яких він ніколи не чекав би такої стійкості. От хоча б та стара жінка, що вчепилася в трубу. Її спідниця задерлася, оголивши великі старечі стегна. Вона, дивлячись уперед і закусивши нижню губу, повзла до світла, що пробиралося з дверей Виходу. Її сиве волосся розпатлалося, прилипло до спітнілого чола. Труба хиталася в повітрі над чорною водою, звідки стирчали гострі уламки бетону. Однак жінку ніщо не спиняло. Міліметр — спочинок, міліметр — спочинок.