Артем подумав: вона добереться.
Вона не ридатиме, не обурюватиметься, як ті бабульки з перманентами на голові. Вона добереться ТУДИ.
Артем відірвав руки від стіни і зробив перший крок по рейці, яка по діагоналі проходила впоперек цеху…
«Якби знав, то з дитинства займався б акробатикою, — пожартував він подумки і відразу ж заперечив собі: — Ні, тут акробатика ні до чого: тоді самі акробати доходили б до кінця… Тут щось інше».
Артем відчув, що рейка, на яку він став, погано закріплена. Вона ніби теліпається в повітрі, рухаючись, як маятник, то ліворуч, то праворуч, то вниз. Артем перелякався і ступив крок назад до карниза, вчепившись пальцями у знайому заіржавілу шапочку цвяха.
Йому похололо в серці, а на чолі виступив піт. Зовсім не хотілося полетіти сторчма в ту чорну зацвілу воду з райдужними плямами бензину, з якої стирчали різні гостроверхі постіндустріальні конструкції.
Треба заспокоїтися.
Щоб підбадьорити себе, Артем пошукав поглядом запримічену старшу жінку із задертою спідницею й оголеними литками. Вона саме непорушно завмерла на своїй трубі, притулившись до неї щокою. Її губи випнулися вперед, а обличчя перетворилося на млинець. Усе це виглядало б кумедно, якби не обставини… В її очах читався розпач, здавалося, вона зараз плюне на все, відірве руки від труби і дасть своєму тілу впасти в чорну воду.
Артем завмер. Його справді тривожило: що вона зробить далі? Тепер йому здалося, що з її вагою і віком долізти до кінця труби майже неможливо.
Він роззирнувся: хто пробирався по дерев’яній прогнилій балці, хто по тонкій іржавій трубі, хто по великій трубі, такій як газопровід, хто по мотузці, хто по якійсь арматурі. У кожного був свій шлях. Не подібний ні на чий інший.
Перед ним була рейка. Артем придивився до неї: вона нагадувала шматок залізничної колії. Її маятникоподібний рух управо-вліво з несистематичними несподіваними «провалами» вниз його лякав.
Він не наважиться на неї ступити.
Щось йому заважало розпочати свій шлях.
Гріхи?
Ні, згадавши слова Серафима, він зрозумів, що тут стара термінологія не працює.
Що ж тоді?
За логікою, щоб піти цим шляхом, треба стати абсолютно легким, невагомим.
Як це зробити? Хто б підказав? Він знову роззирнувся навкруги.
Ні, тут він собі порадника навряд чи знайде. Тут кожен сам по собі. Сам за себе. Кожен зайнятий своєю справою. Дістатися до Виходу всіма можливими способами — продертися, проповзти, проплисти, пробратися, прочеленджувати, прорватися, прострибати — це, виявляється, справа суто особиста. Тут колективізм ні до чого. У кожного свій шлях. Причому, схоже, виживає, тобто доходить до кінця, не найсильніший фізично, а той, хто справді прагне дістатися туди.
Артем спрямував погляд далеко вперед, намагаючись роздивитися тих, хто вже був майже на ВИХОДІ.
Він побачив унизу чоловіка, що нагадував соловецького ченця в довгій рясі і гостроверхій шапці, який брів по пояс у чорній воді, час від часу перелазячи через бетонні глиби, уламки верстатів, дошки… На його грудях і спині, спереду і ззаду кістлявого тіла, теліпалися дві величезні каменюки. Він брів і голосно стогнав, повторюючи: «Господи, буди мня грешнаго»…
Отже, якщо впасти вниз, це ще не зовсім кінець. Можна дістатися ВИХОДУ і звідтіля. Однак, здається, крім того чоловіка внизу більше нікого не було. Принаймні біля ВИХОДУ.
— Як тобі це? — почув він знайомий голос Серафима.
Артем спершу здригнувся від несподіванки, але потім, опанувавши себе, зрадів, що має співрозмовника.
— Повний сюр, — відповів він.
— Тепер ти розумієш?
— Іще не зовсім.
— А що саме ти вже зрозумів?
— Поки що лише те, що я повинен пробратися до ВИХОДУ.
— Добре. Питання є?
— Слухай, а взагалі є такі люди, яким оце все, оцей цирк не потрібен? Були ж мученики, яких пізніше канонізувала церква, були всілякі там пустельники, сподвижники, праведники, як там їх іще? Адже вони своїм життям заслужили собі право опинитися в раю чи в тому місці, що за ВИХОДОМ. Їм також доводилося займатися акробатикою?
— Кожен, хто вирішив для себе шукати ВИХІД, має пройти цей шлях.