Варто спробувати.
Такі люди були в його житті.
Лі та Елізабет. В’єтнамська емігрантка й англійська леді. Представниця соціального низу і представниця соціального верху.
Низ і Верх. Все за Біблією. Чи за Марксом. Чи за тим і тим водночас.
Отже, Низ.
У його житті це був China Town[43] у північноамериканському місті, де він учився в університеті.
China Town у Північній Америці — не найкраще місце для життя інтелігентного європейського хлопчика. Мешкати довгоногому, білошкірому і синьоокому юнакові в такому China Town — це все одно, що бути гулівером у країні ліліпутів: що б ти не зробив, ти завжди на виду.
Його привела сюди сама Лі. Раз, другий, третій… А потім… а потім усі до нього звикли. Там не прийнято було питати, хто ти і чого ти тут. Там ніхто не перевіряв твого ID[44]. Власне, в тому куточку China Town, де жив Артем, було в’єтнамське гетто, яке, за його підозрами, складалося значною мірою з нелегалів. Вони тут роками хронічно мешкали, — маринували імбир, стругали палички, варили рис, ліпили dim sum,[45] розмальовували штучні нігті на продаж, — ніколи не виходячи за ворота з Червоним Драконом.[46]
Він познайомвся з Лі в університетській бібліотеці. Вона вчилася на бібліотекаря на стипедію від одного з ветеранів в’єтнамської війни. Є такі дивні екземпляри, яких досі мучає совість за минуле, і вони такими маленькими вчинками, упереміш із великими дозами алкоголю чи наркотиків, намагаються позбутися своїх неприємних снів і думок.
Грошей ветерана в’єтнамської війни вистачало на те, щоб заплатити за навчання, а на проживання Лі повинна була заробляти самостійно. Розмальовування накладних нігтів у манікюрному салоні її тітки покривало їй дешеві обіди, які вона отримувала в тітчиному домі.
Однак їй потрібні були живі гроші, кеш. І вона їх заробляла старим перевіреним жіночим способом серед тих самих ветеранів в’єтнамської війни, які дуже своєрідно мучилися докорами сумління і у такий старий дідівський спосіб позбувалися їх.
Лі була маленькою і гарненькою, як лялечка. Її пухкенькі губки вигиналися, як перевернута японська пагода; а через свої коротенькі ніжки і непропорційно довгу шию вона була схожа на маленьке гусеня.
Артем її так і називав: Гусятко. Лі не знала, що означало це слово по-українськи, і навіть вимовити його не могла, однак завжди щасливо усміхалася. Він називав її так у рідкісні хвилини зворушення.
Зараз Артем міг би звинуватити себе в тому, що приділяв мало уваги Лі, говорив їй мало теплих слів, рідко дякував, не робив подарунків.
Але то був такий час. Час іммігрантського виживання. Вони обоє думали про те, як вистояти в чужому і суворому для них світі, їм було не до романтики.
Іммігранти всіх часів у перші роки перебування на чужині переживають депресивний період звикання, який ретельно приховують від оточення: адже кожен може їм закинути: не подобається — шуруй у свою fucking country![47] І, по суті, матиме рацію.
Артем у глибині душі був дуже задоволений собою: він подолав цей «брудний» і принизливий період, не зламався. Звичайно, якби його, як інших представників пострадянської «золотої молоді», утримували батьки, йому б не довелося борсатись у брудному чайна-тауні, економлячи на житлі, працювати на кухні французького ресторану, економлячи на їжі і заробляючи на навчання. Однак він побачив країну зсередини, з дна, і це йому дало набагато більше, ніж маминим і татовим утриманцям.
Артем пишався тим, що зміг вибратися із самих низів на «пентхауз» північноамериканського суспільства.
Власне, подумав Артем, Лі була поряд із ним майже весь час, допоки він не поїхав учитися в магістратуру в Оксфорд, а це майже п’ять років. Лі була поряд із ним, як і годиться східній жінці, тихо, майже непомітно і віддано.
Артем так і не зрозумів, ким вона була для нього. Так і не зрозумів, що вона почувала до нього. Як справжня східна жінка, вона не демонструвала своїх почуттів. Вона йому служила.
Отже, вони зустрілися в університетській бібліотеці. Він помітив її, коли вона забилася в куточок читального залу і сльози котилися з її очей. Перший рік Артем учився в університеті за батьківські гроші. Жив в університетському гуртожитку, але друзів іще не завів. Почував себе дуже самотнім. Хотів навіть завести кошеня, щоб було кого погладити, пригріти на грудях…
Аж тут нагодилася Лі, маленька бездомна тваринка з губками перекинутої пагоди.
Артем підсів до неї і спитав, як і годиться в північноамериканському світі: «May I help you?»[48]
43
«Китайське містечко» (
44
ID — identification, картка з фотографією й ініціальними даними, яка посвідчує особу людини (замість паспорта).
46
Зазвичай «чайна-тауни» маркують початок і кінець своєї території спеціальними воротами у вигляді дракона (