Артем переїхав у нове, тепер уже пристойне, помешкання в downtown[52] і забрав із собою Лі. Вона була дуже вдячна. І виявляла це практичними речами: була гарною господинею, слухняною жінкою і швидко вчилася всього того, чого хотів від неї Артем.
Вони спали в різних кімнатах і в різних ліжках. Лі як сексуальна партнерка цікавила його дедалі менше і менше. Однак при цьому їм було добре вдвох, як подружній парі з великим стажем.
Артем навіть не міг згадати, як сталося, що Лі зникла з його життя ще до того, як він вирушив до Британії. Вона ніби поступово розчинялася в повітрі. Артем був настільки засліплений новими відчуттями, новими перспективами, що просто не помітив цього.
У них не було тяжкого розставання, не було взаємних докорів і претензій. Вона просто перестала бути біля нього. А він ніколи не поцікавився, як у неї справи, як їй живеться. Вона справді була для нього не більше, як кошеням або гусятком.
А вона? Що думала вона?
Напевно, вона щось відчувала, бо коли зовсім зникла з його помешкання, він знайшов у себе на подушці квітку лотоса. Він тоді усміхнувся, і в цій усмішці було хіба що хвилинне замилування вчинком маленької тваринки з маленьким мозком. Однак тепер він думав, що та тваринка таки мала якісь почуття…
Як ведеться цій маленькій в’єтнамській дівчинці без мами й тата в чужій холодній країні?
Він не знав.
Де вона поділася?
Він не знав.
Що з нею тепер?
Він не знав.
— Ну що, ти збираєшся вічно висіти на цьому карнизі? — почув він біля себе голос Серафима.
Артем знову йому зрадів. На цей раз Серафимове запитання відірвало його від неприємних думок, від усвідомлення своєї провини.
— А куди мені поспішати? — спитав він. — Як там твої самогубці?
— Я за цей час уже встиг поспілкуватися не лише з ними, а й з атеїстками.
— Ну то як там твої атеїстки?
— Атеїстки о’кей. Вони виявилися напрочуд адаптивними. Звичайно, спершу були трохи шоковані тим, що потойбічний світ таки існує, однак сприйняли цю новину без паніки.
Артем усміхнувся, згадавши свою бабусю. Напевно, вона прореагувала б так само.
— То коли ти вже наважишся? — допитувався Серафим.
Артем перевів розмову на інше:
— Я дивлюся, отой чоловік, що забився в куток, також нікуди не поспішає.
— О, він тут давно. Навіть не знаю, що тобі сказати. Мені іноді здається, що він так і залишиться тут назавжди. Але часом він підводиться з місця і неначе готується до стрибка. Він тобі нікого не нагадує?
— У тому то й річ, що нагадує.
Кого ж?
— Одного пролетарського письменника.
— Пролетарського? Отже, це також атеїст?
— Думаю, так, якщо це справді він. Але він помер дуже давно.
— Тут ваш земний час не має значення. Значить, він добирався сюди значно довше, ніж ти. Оце й усе. Ну то я пішов? Мій ID, про всяк випадок, ти знаєш. О’кей?
Артем кивнув.
Рейка знову наблизилася до Артема. Він оцінив її положення і зрозумів, що все ще не готовий на неї ступати. І не лише він вагається. Отой чоловік, схожий на великого пролетарського письменника, також не поспішає.
Цікаво, що він тут робить?
Дивна річ, люди, які все життя жили без Бога, опинилися на півшляху до нього, тоді як ті, котрі йому ніколи не зраджували, розпачливо товчуться на першому рівні і навіть не збираються шукати другий. У чому річ? Це як вивчення мови. Навчити людину нової мови часом легше, аніж перевчити не вживати діалект чи говірки. Саме тому ревним парафіянкам важче змиритися з думкою, що Бог насправді не такий, яким вони собі його уявляли все життя…
Однак це все рефлексії, які не мають нічого спільного з його теперішнім станом.
Отже, на чому він спинився?
Ага, на самоаналізі. Спершу була маленька в’єтнамська дівчинка Лі — представниця соціального Низу. А потім з’явилась Елізабет. Представниця соціального Верху.
Холодна англійська леді з білою веснянкуватою шкірою і густим рудуватим волоссям.
Власне, холодною вона була лише ззовні, насправді в ній нуртували шекспірівські пристрасті. Напевно, саме тому вони зустрілися на спецкурсі з англійської літератури про Шекспіра та його добу.
Взагалі Артем вивчав економіку, однак мав право щосеместру взяти кілька курсів не зі своєї спеціальності. Тож він, крім початкового курсу з астрономії, відвідував також шекспірівський. Не те, щоб він захоплювався першим і другим, це було радше снобістське, а ще точніше — прагматичне рішення щодо того, як потрапити в коло англійських снобів. А якщо бути зовсім щирим, то потрапляти в коло англійських снобів він насправді наміру не мав, а лише хотів, щоб його таким сприймали. Тож він до деталей відпрацьовував свій новий імідж «синьоокого смаглявого красунчика з шляхетними манерами, витонченим смаком, легкою рукою, тугим гаманцем, гострим аналітичним мисленням і вишуканим почуттям гумору». Знання Шекспіра в оригіналі і орієнтація в сучасних теоріях «великого вибуху», «сингулярносгі», «розширення Всесвіту» тощо, на його думку, повинні були стати складниками його іміджу.