Однак те, що зненацька відкрилося перед їхніми очима — а це був якийсь новий, кількавимірний простір, — ударило по їхніх загальмованих у білому гелевому антипросторі відчуттях. Те, що вони побачили, ніяк не вкладалося в їхні уявлення про реальність. Знову хотілося відкрити очі широко-широко, але тепер не для того, щоб прозріти, а щоб увібрати нові зорові образи.
Простір був кількавимірний, це факт. А якщо бути точнішим, то це з їхніх очей було знято обмеження бачити світ лише в одній проекції, але очі ще не справлялися зі сприйняттям і обробкою багатовимірної зорової інформації. Тому спершу перед ними постав ніби калейдоскоп візуальних образів. Від цього крутилася голова і нудило.
Артем і ВПП в муках адаптувалися до нових відчуттів: морщилися, терли очі, примружувалися, кліпали, щоб дати очам перепочити.
— Боляче! Грець би його побрав! — вигукнув ВПП нетерпляче.
І зненацька Артема осяяло: вони можуть відчувати біль! Дивовижно! Адже на попередніх рівнях цього не було!
— Ми б’ємося оком… Скоро прозріємо! — повторив Артем слова Пролетарського Письменника.
Різкий, подібний до світла блискавки біль востаннє протнув Артемові очі і зненацька стих. Відбулась адаптація.
Він обережно, боячись повторення недавніх неприємних відчуттів, став роззиратися навкруги.
Трамвайчик повільно плив у повітрі, і все можна було добре роздивитися. Око набуло здатності бачити об’єкти здаля і зблизька водночас. Простір, охоплюваний оком, став набагато ширшим. З’явилася безмежна перспектива. Все відбувалося супроти законів оптики: не світлові хвилі від предметів потрапляли на сітківку ока, а неначе око посилало потік хвиль, які, виходячи з двох точок спершу двома тонкими струменями, розширювалися, подібно до того, як розширюється Всесвіт, і обплітали простір, брали його в кулак і затягували інформацію назад в око, як у чорну діру.
У ВПП адаптація до нових відчуттів відбувалася повільніше. Він крутив очима, тряс головою, натягував капелюха на очі, піднімав його і час від часу кидав безпорадні погляди то на Артема, то на Архангела.
Архангел, стоячи проти руху трамвайчика, уважно, як лікар, спостерігала за своїми пацієнтами, неначе готова в будь-який кризовий момент стати на допомогу.
Коли Артем звернув погляд на ВПП, мовляв: «З ним усе о’кей?», Архангел лише заплющила очі і тричі кивнула головою, ніби кажучи: «Зараз усе стабілізується».
І справді, Пролетарський Письменник заспокоївся і також почав роздивлятися навкруги, втягнувши голову в плечі.
Артем і собі зацікавлено роззирнувся.
Це була горбиста місцевість, невисокі гори і неглибокі яри. Все було зроблено (чи створено?) не з каменю, а з дивної речовини, яка нагадувала закам’янілий розтоплений білий віск. Пагорби були порізані печерами так, ніби в горах застиглого білого воску хтось вогнем протопив діри. Віск топився, стікав по стінках, аж поки не охолоджувався, видно було геть і краплі, які застигли, не встигнувши відірватися від основи. І навіть береги річечки, що прорізувала собі дорогу в каньйоні із закам’янілого воску, теж були витворені з такої самої речовини явно неземного походження.
Небо було майже білим, однак воно не зливалося з восковим ландшафтом, який дуже чітко проглядався з висоти.
Тут не було ні дерев, ні трави. Лише складчаста субстанція.
А у її складках снували люди. Артемові було видно, що вони роблять в улоговинах і впадинах.
Часом краєвид мав неприродний, декоративний вигляд. Ось на одному березі річечки, а точніше струмка, стоїть кінь, прикрашений, як на українське весілля: з лєнтами, дзвіночками. А з іншого боку потічка стоїть дівчина в українському народному костюмі, вбрана так само врочисто — у вінку зі стрічками, вишиванці, керсетці… Це було б схоже на ілюстрацію з книжки, якби дівчина не заглядала в сталактитову білу печеру, де на престолі стоїть іконка і блимає лампадка.
В іншій зморшці ландшафту на невеличкому плацу черниці, схожі на сестер-служебниць, грають у хокей. Щось подібне Артем бачив колись на фотографії в Північній Америці. Черниці весело сміються, вони динамічні, енергійні й життєрадісні.
А ось і дервіші. Можливо, ті самі, до яких поспішав Серафим. Вони танцюють свій магічний танок, безперестанку кружляючи на одному місці. Їхні «спідниці» то піднімаються, то опускаються шарами. Згори вони схожі на дзиги. Голови з високими ковпаками закинуті назад, очі заплющені, а на обличчях — блаженство.
А он чоловік в одязі із звірячих шкур. Сидить навпочіпки, обличчя не видно з-під капюшона, а навколо нього стрибають і лащаться північні пси з однієї упряжки. Здається, він струже їм заморожене м’ясо.