Ще трохи, і він дочекається Великого Вибуху, і тоді час потече у зворотному напрямку і у зворотному ж напрямку трансформується часопростір. Часопростір не лінійний, а осьовий. Тому він не має ні кінця, ні початку, лише цю вісь, цю сакральну точку. Точку сингулярності.
А по тому? По тому постане новий Всесвіт.
Новий Всесвіт?
Отже, насправді, цей процес «вживання їжі та її перетравлення» — ковтання космосу Чорною Дірою — є водночас і процесом репродукції життя, світу, Всесвіту?
Невже, невже це і є той самий Акт Творення? А де ж тоді Бог?
Несподівано Артема обпекла думка: «А що, як Бога нема?»
— Що, Бога нема? — майже простогнав він і не почув відповіді.
— Серафиме, Бога нема? — розпачливо ще раз закричав він.
«Хочемо Бога! Хочемо Бога!…» — зненацька заспівав йому у вуха цей великодній піснеспів якийсь сільський церковний хор.
«Хочу Бога, хочу Бога!» — повторював за хористами Артем.
На його чолі виступив піт, і йому потемніло в очах.
«Іще трохи, зачекайте хоч мить!» — просив Артем невідомо кого — того, хто хотів повернути його до життя в районній лікарні.
Артем хотів бачити ЦЕ. Той момент сингулярності, коли часопростір помчить у зворотному напрямі, аби через більйони сонячних років знову зникнути в Чорній Дірі і знову змінити свій напрямок.
— Ли-ша-єш-ся тут чи жи-ти-меш? — долинуло здаля Серафимове.
«Чого ти надриваєшся? Невже цього нема у твоєму фолдері?» — роздратовано подумав Артем.
Відчуваючи, що втрачає свідомість, він «заковтував» у себе ту картинку Божественного акту творення, так само, як Чорна Діра заковтувала старий Всевіт, аби дати життя новому.
— Жити хочу, — ворухнув губами Артем.
