— Через двадцять хвилин — вечеря, — поштиво пояснив Рудольф.
Він здивовано поглянув на Шубіна.
— Але що з вами? Вам зле? Бергер, підтримай його під руку!
— Не треба.
— Як хочете. Вечеря безперечно піде вам на користь.
Шубін не був упевнений в цьому.
Ноги не йшли. Настала реакція після нервового збудження.
Не таким, виходить, буде його останній бій! Не в тісноті ворожого підводного човна! Не в смертельній сутичці на залізній підлозі!
З допомогою матроса він насилу ступив кілька кроків. Комбінезон огидно прилипав до спини, мокрий від поту.
Зігнувшись, Шубін вибрався з круглого лазу у перебірці. Він постояв деякий час, глибоко дихаючи, намагаючись остаточно опанувати собою.
— Стомився, — сказав він матросові, що супроводжував його. — Зараз віддихаюсь.
Матрос мовчав, дивлячись на нього спідлоба.
Зненацька різкий, аж голова тріскалася, гуркіт!
Палуба відсіка скособочилась, поповзла вбік, знову вирівнялась. Другий удар! Третій! Шубін мимоволі пригнувся. Здавалося, зовні кількома ковадлами гамселять по металевому корпусу. Кожен удар озивався в усьому тілі, пронизуючи болем від голови до п’ят.
Глибинні бомби!
Повз Шубіна пробіг командир підводного човна.
Він югнув у лаз. Матрос швидко подався за ним і задраїв люк з боку центрального поста.
Підводний човен рухався ривками, міняючи глибини, роблячи круті повороти, щоб утекти від бомб.
Гідравлічний удар відчувається ще тяжче, ніж повітряна вибухова хвиля. Він іде з усіх боків, від усієї навколишньої маси, розтривоженої, збаламученої води. Він глибоко потрясає нервову систему людини. Гуркіт і безупинна вібрація — це справжні тортури.
“Конвой помітив перископ, — подумав Шубін. — Сторожовики глушать нас глибинками”.
Та він помилився. Радянський конвой, зіткнувшись із підводним човном на зустрічних курсах, давно розминувся з ним і був уже на підході до Лавенсарі.
Моряк не знав, що всю бучу зчинили через нього. Командування флотом наказало за всяку ціну знайти Шубіна. Його і далі наполегливо шукали. “Морські мисливці”, наче яструби, кружляли на воді.
Шторм примусив катери повернутися. Через дві години вони відновили спробу, проте хвилювання було ще велике. За третім разом, уже під вечір, вони дійшли майже до узліску шхер.
Становище було дуже ясне, надій ніяких. Та моряки не могли припинити пошуки. Адже це буїв їхній Шубін, якому завжди таланило, улюбленець усього Червонопрапорного Балтійського флоту.
Несподівано у хвилях помітили перископ.
Згідно з сповіщенням штабу наших підводних човнів у цьому районі немає. Виходить, ворог?
За борт полетіли глибинні бомби. Усіх охопив азарт гонитви.
Нікому й на думку не спало, що Шубін може бути у цьому німецькому підводному човні.
І він не знав про “морських мисливців”. А втім, нічого б не змінилося, якби й знав. Від товаришів його відділяла тридцятиметрова товща води. Він був замурований у німецькому підводному човні, наче в свинцевому гробу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ВЕЧЕРЯ З ВОВКУЛАКАМИ
У далечінь збігала перспектива тьмяно освітленого вузького і довгого проходу між каютами-вигородками.
Новий приголомшливий удар, схожий на удар велетенського ковадла! Блимнувши востаннє, плафони погасли.
Шубін стояв у кромішній тьмі, притримуючись, наче сліпий за стіну. Вона була вогка. Потім з-під пальців холодними струмками потекла вода. Це означало, що бомби вибухають дуже близько. Під час гідравлічного удару слабшають сальники забортних отворів, і вода просочується всередину човна.
Потім у темряві засвітилися вогні переносних ліхтариків. Це матроси оглядали овій відсік.
Нудота підкочувалась до горла. Палуба вислизала з-під ніг. Підводний човен швидко втрачав глибину.
І цієї миті світло знову заблимало у плафонах, повільно розгоряючись.
За спиною сказали:
— По-моєму, вам краще сісти.
Це був лікар.
За бойовим розписом медпункт на військових кораблях розміщувався у кают-компанії. На столі було розкладено хірургічні інструменти, біліли бинти, вата.
Шубін сів на диван. Голова гула, як барабан. І навіть вилаятись по-російськи — розважити душу — не можна було!
— Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, — сказав лікар. — Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом — і нема його!
Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.
Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.
Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.
— Прикинувся мертвим, — пробубонів лікар. — Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…
Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.
Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.
Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.
Потім пролунала команда по відсіках:
— Відбій бойової тривоги!
І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.
Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.
За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.
— Наш штурман! — пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.
Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.
Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.
Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.
З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер — господар кают-компанії, старший помічник командира.
Він недбало показав підборіддям на Шубіна:
— Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!
Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.
Отже, прізвище його — Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..
— Між іншим, — вів далі старший помічник, — з якого ви міста?
— Котка, — навмання сказав Шубін.
— У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?
Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.
Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.
Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.
— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.
Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.
— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.
— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.
— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.
Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.