Полохливих? Чому?
В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.
Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.
Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.
Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.
Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.
У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.
Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.
Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.
— Ферботен![18] — буркнув він.
— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!
“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”
Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.
— На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, — сказав він.
Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.
— Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? — спитав Рудольф без будь-якого переходу. — Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! — Рудольф покрутив пальцем біля лоба. — Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.
— Невже?
— Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.
— Суботи я не діждався б, — кволо пожартував Шубін.
— А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. — Він якось силувано засміявся. — Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.
Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.
— Ви католик? — зненацька спитав він.
— Католик? Ні.
— Звичайно, фінни — лютерани. І все-таки… — Він наважився нарешті: — Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?
Шубін здивовано поглянув на нього.
— Ви говорите про себе?
— Припустімо.
— Ну, — сказав Шубін, думаючи, що над ним жартують, — по-моєму, ви не досить мертві для того, щоб вас відспівувати.
Та співбесідник його не усміхнувся.
— Якщо, звичайно, вас вважають загиблим, — невпевнено сказав Шубін, — чи таким, що пропав безвісти…
— Хай так.
— Вашої вини, здається мені, тут немає.
— А моїх близьких? Мати дуже релігійна, я в неї єдиний син. Я певен, вона замовляє меси щонеділі, не кажучи вже про річницю.
— Річницю чого?
— Моєї смерті. Бачте, мучить те, що мати грішить через мене. Але й мені неприємно. Хіба б вам було приємно, якби вас відспівували у церкві як мертвого?
— Їй-богу, мені важко відповісти, — промимрив Шубін.
— Так, так, — неуважно мовив Рудольф. — Звичайно, вам важко відповісти…
Довга мовчанка. Рудольф нагнувся до вуха Шубіна:
— Іноді навіть чую благовіст. Дуже голосний! Дзвони розгойдуються прямо над моєю головою, віддзвонюючи по мені. У нас дуже висока дзвіниця, а церква стоїть над самим Дунаєм… Мені ввижається моє рідне місто і мати в чорному, яка виходить з церкви. Вона ховає зібгану хусточку в редикюль і йде вулицями, а знайомі поштиво скидають перед нею капелюхи. Ось фрау така-то, мати загиблого героя, нашого земляка!
Він засміявся крізь зуби.
Шубін дивився на нього, не знаючи, що сказати.
Раптом Рудольф почав робитися довшим і довшим. Він загойдався біля верхнього одвірка, як синювата морська водорость.
До Шубіна долинуло:
— Та ви зовсім спите. Я заговорив вас. І ви ж не католик. Нічим не можете допомогти мені.
Шубін залишився сам.
Він забув про гайковий ключ, про те, що треба “наробити шелесту”, щоб викликати вогонь на себе. Надто стомився, страшенно стомився.
Лежачи на спині, він дивився в стелю.
Ні, марна річ розгадати логіку цих людей!
У бою, щоб зрозуміти тактику противника, Шубін у думках ставив себе на його місце. Це була порада професора Грибова і, треба віддати йому належне, чудова порада.
Якось, ще на початку війни, трапилося Шубіну відбитися від “мессершмітта”.
Той несподівано вигулькнув з хмар і йшов круто вниз, прямо на торпедний катер. Шубін не зводив з літака очей, тримаючи руку на штурвалі.
“Мессершмітт” немовби завмер на мить. Шубін зрозумів: льотчик піймав катер у перехрестя прицілу. Зараз уперіщить з кулемета!
З властивою йому швидкою реакцією Шубін повернув праворуч. Чому праворуч? У цьому й полягав увесь розрахунок. Льотчик змушений буде йти за катером ліворуч, а це значно важче, ніж праворуч, якщо льотчик по лівша, що рідко буває. Треба повертати лівою рукою.
“Мессершмітт” промахнувся і з ревінням пролетів за кілька десятків метрів від катера.
Розгадавши маневр льотчика, Шубін щасливо втік від нього.
Тепер, однак, усе складається інакше. І Готліб, і Рудольф, і Гейнц роблять, можна сказати, “навпаки” — ніж у випадку з літаком вчинив би лівша.
У цьому їхня перевага над Шубіним.
А втім, якби це була не розмова, не гра недомовок, а відкритий бій, він би, мабуть, ще потягався з ними!
Шубін почав згадувати свої недавні бої. Уявив собі, як він стрімголов мчить морем: навскісно падає і здиблюється горизонт попереду, і пружний вітер б’є в обличчя, а білий бурун, клекочучи, піднімається за кормою.
Через кілька хвилин стало легше дихати. Навіть голова начебто перестала боліти.
Деякий час він не думав ні про що, просто відпочивав од цієї зрадницької зигзагоподібної розмови.
Потім щось змінилося навколо.
Ага! Підводний човен рушив дуже обережно! На коротку мить німці вмикали мотори, потім стопорили їх і прислухалися. Усе було тихо. І знову, як і раніше, обережно починали рухатися.
Шубін подумав, що так тікає від переслідувачів звір — скрадаючись, короткими стрибками, припадаючи після кожного стрибка до землі.
Скоріше б розв’язка, хоч який-небудь берег, навіть ворожий!
Згоден на все, тільки б закінчилися ці тортури у плаваючому склепі, напакованому мертвяками!
Що буде, те й буде! Він не може залишатися тут! Таємна війна не для нього, ні! День ще витримав би якось, більше б не зміг.
Він дивувався з витримки наших розвідників, які, виконуючи секретні завдання, довгі місяці, навіть роки, перебувають серед ворогів.
Ним оволоділа незборима втома. І, переставши чинити опір, він поринув у сон, як камінь на дно…
Крізь товщу сну долинає голос, який наполегливо повторює:
— Пірволяйнен! Пірволяйнен!
Він насилу розплющив очі. Як це — Пірволяйнен! А! Це він — Пірволяйнен!
Біля койки стояв Гейнц:
— Човен сплив! Вставайте!
Взуваючись, Шубін відчув, що ззовні, крізь відчинений люк, надходить свіже повітря.
Він минув центральний пост і піднявся в бойову рубку. Зачекав, поки каблуки Гейнца, який йшов попереду віддаляться од нього, потім, схопившись за поручні вертикального трапа, одним махом підняв своє тіло, що знудьгувалося за рухами, на місток.