Говард ЛАВКРАФТ
СЕЛЕФАЇС
У сні Куранес побачив місто в долині, понад ним морське узбережжя, засніжену вершину, що височіла понад морем, яскраво розписані галери, що випливали з гавані у бік віддалених країв, туди, де море зустрічається з небом. Також у сні він дістав ім’я Куранес, а коли прокидався, називали його іншим ім’ям.
Можливо, для нього було природнім наснити нове ім’я; оскільки був він останнім зі свого роду, самотнім серед байдужих численних мешканців Лондона, тому, не багато було тих, хто розмовляв з ним і нагадував, ким він був. Його гроші та землі були розтрачені, його не хвилювало те, як до нього ставилися люди, він надавав перевагу снам і любив їх описувати. Багато хто сміявся з того, що він писав, тому, за деякий час він почав писати суто для себе, а потім взагалі перестав писати.
Що дужче він віддалявся з навколишнього світу, то прекраснішими ставали його сни; було б марною справою викладати їх на папері. Куранес не був прихильником сучасності і не мислив так, як це робили інші письменники. Вони ж намагалися здерти з життя його шати, прикрашені міфами, і показати голу огидність, себто - брудну реальність. Лише Куранес прагнув краси. Коли ні правді, ні досвіду не вдалося її проявити, він почав шукати її у фантазіях та ілюзіях, та знайшов її на самому порозі серед туманних спогадів з дитячих казок та снів.
Не багато є таких, хто знає, які чудеса відкриті для них у історіях і видіннях їхньої юності; коли ж ми діти, ми слухаємо і мріємо, ми думаємо напівсформованими думками, а в зрілості намагаємося згадати, нам нудно, нас отруює прозаїчність життя. Але дехто з нас пробуджується вночі від сну з дивними ілюзіями про пагорби і сади неіснуючої краси, про фонтани, що цвірчать під сонцем, про золоті скелі, що височать над морями, про долини, що простягаються до сонних міст з бронзи і каменю, та про вигаданих героїв на білих конях, що їдуть вздовж густих лісів; в такі миті ми розуміємо, що повернулися через ворота зі слонової кості назад, у світ див, що належав нам до того, як ми стали мудрими і нещасними.
У світ свого дитинства Куранес потрапив випадково. Йому наснився сон про дім, де він народився; про великий кам’яний будинок, сповитий плющем. В ньому мешкали тринадцять поколінь його роду. Він сподівався, що зустріне смерть саме там. Ніч була місячною і він вислизнув у насичену пахощами літню ніч, йшов садами, вниз терасами, повз великі дуби, що ростуть у парку, вздовж довгого білого шляху, що він до селища. Селище здавалося давнім, наче його роз’їло так само, як і місяць, що звужувався на межі. Куранесу стало цікаво, що ховається у невеличких будинках з гостроверхими дахами - сон чи смерть. Вулиці були вкриті паростками високої трави, ставні з обох боків були побиті чи широко розкриті і покриті павутинням. Куранес не барився. Він крокував впевнено, наче крокував до певної мети. Він не смів протистояти цьому поклику, боячись, що таким чином доведе, що ілюзія, така сама, як і спонукання та очікування свідомого життя, що не мають нічого на меті. Далі він звернув на вузьку стежку, яка вела геть із головної вулиці, до каскаду скель і доводила до кінця всіх речей, до провалля, безодні, де і все селище і весь світ раптово переходили в беззвучну пустку вічності, де навіть небо було пустим і не освічувалося щербатим місяцем та пильними очима зірок. З довірою він швидко спускався у безодню, у вир, яким він плив вниз, вниз, вниз; повз темряву, відсутність форми, небачені сни, ледь сяючі сфери, що могли б бути частково баченими снами, і крилаті істоти, що наче висміювали мрійників всіх світів. Далі ущелина відкрила перед ним темряву. Він побачив місто у долині, що яскраво майоріло на обрії, далеко внизу, на фоні моря та неба. А біля його узбережжя височіла гора, вкрита снігом.
Куранес прокинувся якраз тоді, коли оглядав місто, однак він з першого погляду був впевнений, що це і є Селефаїс, в долині Оот-Наргай біля підніжжя Танарійських Гір, де його дух провів цілу вічність довжиною з годину одного літнього полудня дуже давно, коли він втік від няні. Тоді теплий морський бриз його заколисав, коли він дивився на хмари, сидячи на верхівці скелі. Його дуже розізлило те, що його знайшли, розбудили і відвели додому, бо як після пробудження він хотів поплисти на золотій галері в ті чарівні краї, де море зустрічається з небом. Тепер він настільки ж обурився, через те, що прокинувся, оскільки нарешті через сорок довгих років він віднайшов легендарне місто.
Але через три ночі Куранес знову повернувся в Селефаїс. Як і до того, спочатку йому наснилося селище, що спало, чи померло, безодня, через яку потрібно тихо проплисти; потім знову з’явилась ущелина і перед його очима постали сяючі мінарети. Він бачив граційні галери, що причалювалися у синій гавані, він спостерігав за тим, як на горі Аран на морському бризі гойдалися гінгко. Але цього разу сон не перервався і він наче на крилах повільно наближався до трав’янистого боку пагорбу, доки його ноги не торкнулися нарешті землі, вкритої дерном. Він повернувся в Долину Оот-Наргай і легендарний Селефаїс.