Бережной Василий Павлович
Селенiтка (на украинском языке)
Василь Бережний
Селенiтка
Повiсть
I
Нiщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землi на темному оксамитi неба. Коли їй щось болiло, i вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежi, примовляючи:
- А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна...
I диво дивне: як тiльки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами - не змигне.
А як зiп'ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку i тягне до Вежi. Задере голiвку й дивиться, дивиться. М'яке сяйво Землi радiстю сiється в її душу - очi їй зблискують усмiхом, а на щiчках з'являються ямки. Може, коли б тут ще були дiти, вона б з ними гралася, а так у малої тiльки й розваги, що милуватися Землею. Ото не вiдводить вiд неї очей i питає:
- Отам ви з татом ходили?
- Так.
- А в яких скафандрах - червоних чи золотистих?
- На Землi люди ходять без скафандрiв.
- Справдi?
- Авжеж. Землю вкутує атмосфера, i житла там не в гiрських тунелях, як оце тут, а на поверхнi...
- А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати...
- Атмосфера захищає i вiд метеоритiв - рiдко який з них долiтає до поверхнi Землi, майже всi згоряють у повiтрi.
- Як це?
Розповiсти про повiтряну оболонку, що вкриває мiста й села, лiси i гори, було легше, анiж про рiчки, моря й океани. Яринчина свiдомiсть чомусь не могла вмiстити такої картини. Може, тому, що найбiльший басейн у їхньому Лунополiсi має у довжину сто метрiв i в ширину двадцять п'ять. Про якi ж кораблi, шторми й острови можна говорити! I як їй поясниш: чому вода не ллється iз Землi на Мiсяць? Доки не побачила навчального фiльму про моря й океани, доти й не вiрила, думала, що мама розповiдає казку.
- А чому ж не видно нi людей, нi навiть кораблiв? - дивувалась Яринка.
- Бо дуже далеко, - зiтхала мама, - ох, i далеко вiд нас Земля!
А коли батько полетiв до рiдної планети у вiдпустку, мана показувала Яринцi овал Чорного моря:
- Там зараз лiто, наш тато купається.
Мала видивлялась до болю в очах, наче сподiвалась побачити свого тата на березi моря.
Наступного земного року на вiдпочинок до рiдного краю зiбралась мама.
- А я? - розширились очi в Яринки, i в них було повнiсiнько смутку. Хiба я...
- Ти ще маленька, як стебелинка, - мама пригорнула тендiтне тiльце, от пiдростеш...
Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, i батьковi нелегко було потiм заспокоїти маленьку доню.
- Ну, годi, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!
- Школярочка? - Мала схилила голiвку i, взявшись у боки, хитро спитала: - А де школа?
Першої митi батько розгубився.
- Ну, я маю на увазi твiй вiк...
- А де школа? - повторила Яринка. - Я хочу до школи!
- Ага... так... - бурмотiв батько, - школа... Ну, що ж, раз ти в Лунополiсi одна ученичка - вiдкриємо школу вдома. Давай.
- Давайте.
Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потiм, коли почав... Адже донька мусить одержати освiту! I незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополiсi були науковцi найрiзноманiтнiших галузей, i кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.
Але й тепер споглядання Землi було її найбiльшою втiхою. Наче магнiтом тягнуло дiвчинку подивитися на Голубу Планету. I якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежi - там уже до неї звикли. Забиралась на верхнiй майданчик i все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Мiсяцем. Про що вона думала? Якi образи снувалися в її маленькiй голiвцi? Минала година за годиною, а дiвчинка сидiла камiнцем. Тодi, бувало, пiдiйде хтось iз чергових i, торкнувши її за плече, лагiдно скаже:
- А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й урокiв не повторила!
Яринка пiдведеться, проспiває "до побачення" i неохоче почапає до лiфта.
Їй часто снилась Земля. I з яким зачудуванням розповiдала дiвчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, рiчками, полями - летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радiсно водночас. А коли починає падати, вся млiє вiд страху - от-от уб'ється! Та Земля пiдстеляє м'яку постiль, i Яринка жодного разу не вдарилась. А лiтала ввi снi частенько.
Батькiв її сни цiкавили передусiм як психiчне явище - звiсно, медики. Тато починав розвивати свою теорiю так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очнi яблука, наче вона за чимось стежить. I хоч моторнi центри спинного мозку загальмованi - органiзм насторожi. Це, мовляв, бадьорiсть у снi, готовнiсть до боротьби за iснування - психiчний стан, який людина одержала у спадок вiд своїх диких пращурiв.
Мама, звичайно, заперечувала:
- Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичнi образи.
- Якi враження? Вона ж не була на Землi!
- А фiльми, а телевiзор, а фото?
- А, а, а... - iронiчно повторював батько. - То чому ж вона лiтає? I я лiтав отак у дитинствi, i ти теж, мабуть...
- А, - уже навмисне "акала" мама, - нашого батька не перебалакаєш. Краще ходiмо, Яринко, до басейну.
Йдучи пiд кам'яним склепiнням тунелю, Яринка все щебетала:
- А чи є такi люди, що лiтають... без нiчого?
- Це тiльки ввi снi, донечко, таке буває. Закони природи невблаганнi... - Вона тяжко зiтхнула, наче на серце налiг камiнь.
- А чому тут дiтей немає? - раптом спитала Яринка. - Вiдправили на Землю?
- Нi, тут дiтей не було, ти - перша на Мiсяцi... - Знову тяжко зiтхнула мати.
Хоч як уникали батьки розмов про свою рiдну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала батькам:
- Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? - Легенькою ходою пiдiйшла до мами. - Ну, ось встаньте i побачите.
Мама, силкуючись усмiхнутися, пiдвелася з крiсла. Яринка стала з нею поруч - майже рiвна!
- Ах ти ж хитрунка! - посварилась мама. - Надiла мої черевики на високих пiдборах.
- Одразу пiдросла, - докинув батько.
Жартами та смiхом тодi й вiдбулися, але це була, звичайно, тiльки вiдстрочка. I не зоглядiлись, коли Яринка стала Яриною - дiвонькою з великими розумними очима на блiдому, нiби аж синюватому лицi. Завжди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матерi якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.
- Ну от... - сказала якось Ярина, коли скiнчилася телепередача, i вони втрьох сiли вечеряти в маленькому боксi, що правив i за кухню, й за їдальню. - Я скiнчила програму середньої школи...
- Це добре, - сказав батько. - Пiдеш працювати, хоча б лаборанткою Бiохiмiчного центру. Чи, може, хочеш до астрономiв?
- Але я не маю атестата зрiлостi.
- Он воно що! Це ми влаштуємо.
- Значить, я полечу на Землю складати екзамени? - зрадiла Ярина. - Ох, i здорово! Нарештi!
- Нащо тобi така тяжка подорож? - спохмурнiв батько.
- А як же iнакше? - здивувалась Ярина. - Я ж так старалась...
"Як вiн викрутиться? - подумала мати, з перебiльшеною ретельнiстю розрiзуючи помiдори на салат.- Ну, що тут можна сказати?"
- Як iнакше? - перепитав батько. - Вiдеофон.
Материна рука, стискуючи срiбного ножа, пiднялася та так i застигла в повiтрi, вся її постать зiщулилась в чеканнi: як реагуватиме Ярина? Це ж i справдi хороша iдея - вiдеофон!
А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очiкувально дивилися на доньку, а вона пiдперла голову блiдою рукою й мовчки втупила погляд у стiну, нiби вперше побачила грубу кам'яну кладку.
Мовчанка ставала важкою, нестерпною. I коли Ярининi очi наповнились слiзьми, на щоках у батька з'явилися жовна, а мати не витримала, швидко пiдвелася й вийшла. Саме тiєї митi, коли вона була на порозi, Ярина раптом вiдчула, чiтко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бiдне дитя... Скiльки ж можна..." Дверi зачинилися, i цей миттєвий зв'язок обiрвався.
II
"Добре все-таки, що в усiх одна частота, - подумала Ярина, - i нiчого такого вiн не може сказати..." Якщо по правдi, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмiлювалась навiть собi признатися в цьому. Перезирнуться крiзь великi скафандровi окуляри та й розгортають лопаточками чорний мiсячний грунт. Рухи мають бути плавнi, обережнi, бо одразу здiйметься хмарка пилюки.