Поруч стояв великий глиняний горщик, розмальований дрібними цяточками. Горщик мав не плескате, а кругле дно, тому й міг стояти тільки у викопаній для нього ямці. У горщику завжди була вода — змочувати точильний камінь і гамувати спрагу, бо майстри не раз умивалися потом на цій важкій роботі. Поряд з горщиком насипано дві купи піску, в одній крупнозернистий пісок для грубого полірування, в другій — зовсім дрібненький. Ним наводили остаточний глянець на кам'яний виріб.
— Егей, Уомі! — гукнув Карась, побачивши, що хлопець замислений іде повз нього до берега.— Ходи-но допомагати старому Карасю.
— Що робиш? — спитав Уомі.
— У тебе є очі? Хай вони тобі скажуть.
— Ого! Човен уже зовсім готовий?
— Ні.
— Уомі допоможе! Уомі вміє довбати дерево.
Карась дав йому кам'яне долото і дерев’яний молот, і обидва дружно взялися до роботи. Вони похило приставляли долото до колоди і різким ударом молота відколупували невеликий шматочок деревини.
— Давно почав робити? — спитав Уомі.
— З того місяця, як Мандру зіпхнув тебе у воду.
І поміж ударами молота, у хвилини перепочинку, неквапливо старий Карась розповів йому дивовижну історію нового човна.
Ота сама повінь, яка чотири роки тому забрала з селища човен Уомі, принесла жителям Ку-Піо-Су цінний подарунок. Вода прибила до острівця великого дуба. Він упав десь у річку, підмитий край берега водою.
Карась прийшов до дідів і сказав:
— Віддайте дуба Карасю.
— А це ж чому? — сердито запитав Піжму.
— Хіба Піжму не знає? Коли діди пустили за водою Уомі, вони поклали його в найкращий човен. І човен цей взяли у Карася. Тепер у нього лишився тільки поганенький човник. Під вітер у ньому не вийдеш на озеро. Віддайте дуба Карасю. Він зробить з нього човна.
— Нехай бере,— сказав Мандру, і діди присудили дуба Карасю.
З того часу Карась разом з синами почав робити довбанку. Це була важка робота. Дуб — міцне дерево, й довбати його нелегко.
Насамперед треба було відокремити придатну для човна пряму і товсту частину стовбура. Як це можна зробити без металевої сокири або пилки?
Люди Ку-Піо-Су знали, як взятися за діло. Вони обдерли зі стовбура ще свіжу кору, одміряли в довжину на дванадцять кроків стовбур. Карась замислив зробити човна, довшого за найбільші човни в селищі.
Біля самого кореня розіклали багаття з сухого гілля. Тут буде корма. Друге багаття Карась розпалив саме там, де почнеться носова частина.
Вогонь розпалили невеликий, щоб не згоріло все дерево. І полум'я робило своє діло. Стовбур поступово обвуглювався, повільно тліючи. Потрібне було велике вміння, щоб деревина тліла тільки у визначених місцях. Коли вогонь дужче розгорявся, дерево обливали водою. Заливши вогонь, мотиками оббивали звуглені місця, а наступного дня знову починали все спочатку. Треба було мати неабиякий досвід, щоб перепалити дерево навпіл і щоб воно не згоріло.
Карась добре знав своє ремесло. Не кваплячись, але й не гаючи часу даремно, він заходився робити кам'яні бійла. Це були важкі й міцні знаряддя, що формою нагадували кирку.
Бійло виготовлялося з міцного і довгастого каменя. Воно було широке посередині й загострене на кінцях. В середній, широкій, частині треба було просвердлити отвір для держака.
Окрім бійл, Карась відточував у своїй майстерні міцні кам'яні долота і важкі сокири — все, що необхідне для виготовлення довбанки.
Ціле літо і частина осені пішло на те, щоб перепалити дубовий стовбур у двох місцях і відокремити велетенську колоду від кореневища і верхньої частини дерева. Останніми сухими днями Карась скористався, щоб відкотити колоду якомога далі од води.
Почалися холодні осінні дощі. Згодом вдарили морози. Сніг засипав колоду, і взимку Карась зробив для човна тільки весла.
Навесні знову почалася наполеглива робота. Спершу треба було обтесати товсту, кострубату колоду, надавши їй форми стрункого човна. На це пішло ще одне літо й тепла частина осені. Тільки на третій рік взялися за видовбування човна. Щодня після риболовлі приходили Карась та його сини і кам'яним долотом та киркою по крихті виколупували середину колоди. На кінець третього літа вона стала нагадувати незграбне корито. Борти були ще дуже товсті. Ще й зараз це був не човен, а видовбана важка колода. Її треба було зробити легкою і місткою. На четверте літо почалася остаточна обробка. Що не день, то стінки ставали тоншими. Шар за шаром майстри зчищали зайвину.