— Працюй зі мною, — запропонував Карась Уомі. — Рука Уомі — рука Дабу! Допомагай Карасю. Знадобиться Уомі великий човен, він візьме й поїде собі куди захоче.
Так домовилися наймайстерніший човняр Ку-Піо-Су і молодий Уомі, син Гунди і Великого Дабу.
Життя селища Ку-Піо-Су знову ввійшло в звичне русло.
Найбільше працювали жінки й діти. З раннього ранку вони поспішали до озера, щоб наповнити водою глиняні горщики та берестяний посуд. Деякі переходили по містках на порослий лісом берег, ламали там галуззя й в'язками носили на плечах додому.
Старші матері роздмухували вогнища, і над кожною хижею крізь димовий отвір курився сірий димок. Чоловіки, забравши з собою сітки, риболовні гачки, гарпуни та іншу снасть, роз'їхалися човнами.
Перед кожною домівкою на сонці вигрівалися діди. Деякі з них працювали: плели сітки, майстрували різне начиння з лубу і з лика. Інші так собі сиділи, замислившись, позгорблювавши сутулі спини. Та й було про що подумати!
Повернувся Уомі, якого чотири роки тому на загальній раді вони прирекли на вигнання з рідного селища. Повернувся в розквіті сил, міцний, щасливий і красивий. За пазухою в нього чарівне перо пугача, дарунок самого Дабу. Уомі має чародійний кинджал, що робить його непереможним.
А що, коли він не забув кривди, якої йому завдали? Що, коли він замислив жорстоку помсту, і вона зненацька впаде на сиві голови дідів, які вигнали його з селища?
Похмурі думки обсіли голову старого Піжму. Це ж він на тій раді вимагав смерті Уомі.
Як захиститися від можливої помсти і боротися з людиною, коли їй допомагає сама ріка і душа Священного Дуба?
Піжму сердито позирав у той бік, звідки долинало постукування. Там Уомі й Карась довбали дубову колоду.
— У-у, горбатий! Стривай, він тобі ще покаже...— бурмотів Піжму.
Йому не подобалося, що Карась потоваришував з молодим Уомі. Піжму бачив, як Уомі поманив когось рукою, і до човна підійшов його брат Текту з трьома старшими синами товстунки Дамму.
Незабаром усі четверо юнаків приєдналися до Карася та Уомі i злагоджене постукування кременів час від часу заглушало гучні вигуки й веселий сміх.
Піжму сердито відвернувся. Зрештою він не витримав і, покректуючи, почвалав до Мандру, щоб дізнатися, що той думає про все це.
В просторій хижі панували сутінки й тиша. Постійні мешканці хижі, особливо молодь, намагалися якомога рідше потрапляти на очі старому. Його все дратувало. Він не міг терпіти голосних розмов. Гнівався, коли малеча борюкалася. Після зустрічі з Уомі старий майже не розмовляв. Уранці помахом руки підкликав старшу дочку, сиву Онду, і вимовляв лише одне слово:
— Пити!
До їжі Мандру майже не доторкався.
Щоночі старі жінки прокидалися від приглушеного й жалібного крику, що лунав у хижі. При тьмяному світлі жевріючих жарин було видно, як дід натужно підводиться, опускає ноги з хутряної постелі й починає розтирати рукою шию та оголені груди, важко i прискорено дихаючи. Онда підносила йому пити. Старий, ковтнувши води, шепотів:
— Душить! 3овсім хоче задушити...
Він показував на голову, і стара Онда, зачерпнувши з горщика пригорщ води, змочувала його сиве волосся.
Коли Піжму, крекчучи, ввійшов до хижі, Мандру сидів, підібгавши ноги, на постелі.
Піжму тихо сів біля вогнища, втупився поглядом у долівку.
Хвилина за хвилиною минали в цілковитій мовчанці. Нарешті стара Онда сказала:
— Нічого не їсть. Спить погано. Все стогне.— Потім додала, махнувши рукою на Мандру:— Боїться Уомі.
Піжму глянув на згорбленого діда.
— Душить мене. Щоночі душить. Бере отак,— Мандру показав на горло,— і душить...
— Приходить до тебе? — з тривогою запитав Піжму.
— Щоночі! І раніше приходив. Ще коли був далеко—теж приходив. Тільки зрідка. А тепер — щоночі.
Піжму мовчав.
— Убити хоче! Злий на мене. І очі як у вовка.
— Що з ним робити?
Мандру тільки махнув рукою. І довго сиділи вони, пригнічені тягарем своїх літ і забобонним страхом, що його породили безпросвітна темрява й хворобливі сни. Нарешті Піжму підвівся, сів біля Мандру на оленячу підстилку й, прикривши рота долонею, зашепотів у саме вухо:
— Убити треба...
Мандру скривився, наче від зубного болю:
— Не можна вбити: у нього ніж заворожений.
Піжму знову хрипко зашепотів:
— Сонного! Сонний не почує.
— А перо! Почує... Дабу все чує...
Діди знову замовкли. Тихо потріскувало вогнище — дотлівали останні головешки, вкривалися сірим попелом.