Уомі ворочався з боку на бік і замислено стежив крізь відкритий димовий отвір за світлячками зірок. Раптом чиясь лагідна рука лягла йому на чоло. Біля нього стояла Гунда.
— Мамо,— прошепотів він,— чому не спиш?
— Уомі не спить, і Гундин сон пропав,— відповіла мати. Вона тихо гладила його по голові.— Ная мені все розповіла.
Уомі взяв її маленьку руку.
— Тікаймо,— сказала Гунда.— Тікаймо далеко! Щоб вони не знайшли нас.
Уомі спустив ноги додолу.
— Тікаймо,— шепотіла Гунда.— Ходімо до самого Дабу. Він захистить. Він навчить. У нього дізнаємося, що робити.
— Ходімо!—згодився Уомі.— І нехай ніхто не знає куди.
Він ще раз озирнувся: всі міцно спали.
— Виходь, мамо! Я за тобою...
Навпомацки зібрав він свою зброю, похідне спорядження і, крадучись, вибрався з хижі.
Мати взяла його за руку.
Крайнебо вже зарожевіло. Уомі помітив, як сяяли материні очі.
— Швидше, швидше! — шепотіла Гунда.
І вони, не гаючись, подалися до човнів. Містки, що єднали острівець з берегом, були розібрані, щоб ніякий чужинець не міг проникнути в селище.
І Гунда, й Уомі вже помітили темні силуети човнів на піщаному березі. В цю мить щось біле підкотилося їм під ноги. Це лайка наздогнала їх по слідах.
— Мовчи! —- сказала Гунда й насварилася пальцем.
Уомі вибрав легенький човен, посадив у нього матір, поклав на дно зброю та інші пожитки.
Лайка, виляючи хвостом, просилася в човен.
— Візьмімо її з собою,— мовила Гунда.— Почне вити — всіх розбудить.
Вона покликала собаку, і лайка, скулившись, примостилася біля її ніг. Уомі зіпхнув човен на воду, скочив на корму і відштовхнувся жердиною від берега. Човен беззвучно пірнув у мутний туман, що огорнув острів Ку-Піо-Су.
Уомі переправився через протоку й пристав до високого берега. Він спрямував човен у гирло річки, яка по дну лісного байраку вливалася в озеро. Тут він відшукав зручну місцину, заховав човен у густому чагарнику. Зробив він це так добре, що помітити човен було майже неможливо.
Упоравшись із цим, він пішов угору за течією, ведучи матір просто по воді. Адже в проточній воді слідів не лишається.
Пройшовши водою кілька десятків метрів, вони вибралися на високий берег байраку і рушили знайомою стежкою, що вела до яру Дабу.
Надвечір вони вийшли з лісу в тому місці, де Уомі заховав свого старого човна. Чи цілий він? Чи збереглися багор і весло?
Уомі відшукав на березі залишки багаття, під захистом якого минула пам'ятна для нього ніч. Коли розсував кущі, серце його закалатало: а що, як він побачить оту Краплю, що приснилася йому?
Човен був на місці, а замість дівчини в ньому сиділа жаба. Вона злякалася й стрибнула в воду.
— Ага! — вигукнув Уомі.— Крапля посилає її стерегти мій човен.
Одразу йти до Священного Дуба Гунда не схотіла: дуже втомилася. Вона дістала з мішка кілька печених рибин на вечерю.
Уомі викресав іскру на сухий трут, роздмухав його, розпалив багаття. Гунда засмажила тетерку, яку Уомі підстрелив по дорозі. Після вечері вирішили йти далі.
Прив'язавши ременем лайку до човна, взяли з собою половину щуки,— нагодувати Дабу,— і пішли. До Священного Дуба треба було дістатися завидна. Північ — це час, коли літають нічні тіні і Невидимі відкривають людям свою волю.
Як тільки мати й син увійшли в яр, вони відчули, що лісова темрява наздоганяє їх швидше, ніж вони сподівалися.
Тут, під густим шатром крислатих дубових верховіть, швидко гасли останні відблиски вечірньої зорі. Гунда квапливо шепотіла слова давніх заклинань проти злих лісовиків та нічних страхів.
Уомі відчув, як тремтять похололі материні пальці в його міцній руці:— Не бійся, мамо! Дабу близько. Він захистить нас.
Синові хотілося підбадьорити матір, але мимоволі її страх передався і йому. З кожним кроком густішав морок. З кожною хвилиною здавалося, що лісові тіні ставали рухливіші, немов оживали. Гілки кущів та дерев простягалися до них, наче руки жебраків.
Гунда відламувала маленькі шматочки печеної риби, кидала їх кущам, деревам і лагідно примовляла:
— Їжте, любі! Їжте! Захистіть Гунду й Уомі.
Так дісталися вони до Священного Дуба. З завмираючим серцем ступила Гунда кілька кроків по хмурій галяві й зупинилася.
Дабу стояв перед нею. Тут, під його віттям, вона відчувала себе такою мізерною і немічною.
Уомі й Гунда стали навколішки й припали до коріння Священного Дуба. А він стояв над ними, розчепіривши коряві руки-сучки, роззявивши чорну пащу дупла.
Нарешті Уомі підвівся.