— Батьку,— мовив він,— до тебе прийшов син твій, Уомі! Захисти його від ворогів!
— Піжму хоче вбити Уомі,— сказала Гунда.— Дабу! Ти дав Гунді Уомі. Збережи його! Уомі—твоя кров. Захисти його...
Вона кинула голову щуки й рештки м'яса у зяюче над нею дупло.
Мати й син стояли, простягши руки, й чекали відповіді. Палка уява їхня творила божество, а по-дитячому ясні й чисті очі дивилися на нього молитовно.
Їхній слух і всі почуття вкрай загострилися. Вони чули ледь помітне жебоніння струмка, тріск зламаної гілочки, шарудіння миші в сухому листі.
Вони намагалися витлумачити по-своему значення цих звуків і шукали в них відповіді на свої благання.
Враз сіра тінь майнула поміж віттям. Уомі здалося, що вона вилетіла з дупла й беззвучно зникла між деревами. За хвилину десь поблизу почулося голосне ухкання пугача. Небо освітилося спалахом далекої зірниці, яка тут, серед чорних дерев, здалася неймовірно яскравою.
Без сумніву, це була відповідь. Дабу відгукнувся на їхні благання. Але як це треба було розуміти?
— Це його душа! — прошецотів Уомі.
Гунда тремтіла, припавши до сина.
— Ти бачила?
— Бачила...— ледь чутно мовила мати.
— Лишімося тут до ранку. Дізнаємось, що скаже Дабу.
Заснули вони пізно. Гунда задрімала перша, притиснувшись до синової руки. Згодом заснув і Уомі.
Яскраві сни були їм нагородою за терпіння. Гунді примарилося, наче вона, ще молода, сидить самотня у своїй домівці. Перед нею яскраво горить вогнище. До хижі входить гарний, рум'янолиций дід з ласкавими очима. Він сідає при вході й виймає з-за пазухи довгого ножа. І вона добре бачить: це той самий ніж, якого привіз Уомі з далеких мандрів.
«Віддай його Уомі,— говорить старий.— Скажи йому, хай нічого не боїться. У кого цей ніж, той найсильніший».
Гунда знає: оцей старий чоловік не хто інший як сам Дабу.
«Хай іде шукати наречену! Настане весна. Прилетять журавлі. Тоді хай відпливає далеко! Скажи Уомі: Дабу допоможе йому».
Гунда прокинулась, і серце її тріпотіло, мов спіймана пташка. Ще б пак! Вона розмовляла з самим Дабу. Він сам обіцяв допомогу.
Уомі вже не спав. Він чекав, коли мати прокинеться. Йому кортіло розповісти свій сон.
З ним сталося те, що не часто, але кожному буває на віку: йому вдруге привидівся той самий сон. Знову він шукав човна, знову бачив дівчину — дочку Водяника. Як і минулого разу, марилось юнакові, що дівчина миє йому ноги й кличе, щоб шукав її біля Великої Води.
Сон повторився — це щось та значить. Сон цей — віщий. Він пророкує майбутнє.
Гунда нарвала квітів і кинула їх у дупло дуба. Раптом вітром гойднуло нижні гілки дерева, і один із жертовних дарунків упав до ніг Уомі. Це був костур — багато їх висіло на дубі.
Уомі замислився. Жертовні дари — недоторканні. Але ж Дабу сам кинув його Уомі.
Юнак нерішуче торкнувся костура.
— Що ти робиш? — злякано шепнула Гунда.— Цей костур замовлений. Його повісив сам Мандру. Ти був ще тоді маленький. На Піжму напала Хонда. Палила його вогнем. Трусила його, ламала. Піжму сам розповідав. Ніхто її не бачив, а Піжму бачив. Щоночі кров пила. Схуд Піжму, став, як тріска. Обличчя побіліло. Мандру замовив хворобу. Напоїв Піжму полиновою водою. Потім узяв костур і замовив його: «Хондо, Хондо, увійди в костур! В'яжу тебе ликом, перев'язую сирицею. Не вийдеш, поки й сириця не розв'яжеться!..» Усім селищем ходили дивитися. Як тільки Дабу взяв костур, так і пропала в Піжму хвороба.
— Ну що ж,— мовив Уомі.— Дабу сам віддає мені цей костур. Тепер Піжму в мене у руках. Що захочу, те й зроблю з ним.
Назад поверталися водою. Уомі вирішив пригнати в Ку-Піо-Су човна, з яким дуже багато було пов'язано в минулому.
Ріка плинула, широко вигинаючись. То з того, то з того боку проступали обмілини. Водяні птахи плавали попід берегами й безбоязно дивилися на людей у човні. Річкові чайки пролітали над головами. Сірі чаплі непорушно стояли на обмілинах біля самої води.
Високий, порослий лісом берег білів вапняковими урвищами. То тут, то там його розтинали вузькі ущелини лісових байраків.
Переночували вони на невеличкому острівці у верболозі. Рано-вранці рушили далі.
Удень стало жарко. Уомі поскидав з себе весь одяг, крім вузенького фартуха з бобрової шкури. Залізні м'язи його так і вигравали під засмаглою шкірою. Білий собака дрімав біля ніг. Гунда лежала на дні човна і ласкавим, усміхненим поглядом стежила за сином.
Несподівана зустріч затримала їх майже при вході в Рибне озеро. Уже спрямувавши човна у вузьку протоку, що з'єднувала озеро з річкою, Уомі враз насторожився.