Коли почало припікати, Гарру геть упрів і став благати про відпочинок. Піжму пристав до берега.
Місце вибрали зручне: на зеленій траві, у затінку беріз. Човна витягли на берег. Гарру не гаючись кинувся у воду і довго пірнав, пирхав і знову пірнав. Тим часом дід висипав із горщика на землю жар, назбирав сушняку і розпалив багаття. Попоївши, лягли відпочити. Піжму спав спокійно, наче й забув про свою тривогу.
На заході купчилися хмари, схожі на снігові гори, коли вони рушили далі.
За одним із берегових виступів їхнім очам відкрилася похмура картина. Обгорілий ліс, наїжачившись чорними шпилями обвуглених ялинових стовбурів, спускався до самої води. Безліч дерев, повалених і видертих з корінням вітром, лежали вершинами вниз на крутому схилі.
— Завертай сюди,— наказав Піжму.— Причалюй до Щілини!
В цьому місці до річки підступав глибокий байрак. Біля самого гирла байраку велетенська береза, що сповзла сюди разом з глинистою брилою, низько схилившись над водою, купала в ній свої довгі віти.
Гарру прикрив долонею очі від сонця, і раптом його лице застигло від переляку.
— Діду! — прошепотів він.— Глянь-но: Лісовик!
На стовбурі похилої берези сиділа істота, зовсім не схожа на людину.
Голову, шию й плечі її вкривала густа бура кучма. На волохаті груди спадала широка борода, а рисяча шкура, запнута округ стегон, віддалік здавалася за її власну шерсть.
Чудовисько сиділо, звісивши до води довгі криві ноги і немов не звертало ніякої уваги на довбанку, що наближалась.
— Греби, греби! — гримнув дід.— Де там той Лісовик! Це Урхату!
Гарру зайшовся сміхом. Про Урхату він чув і раніше. І як це він зразу не догадався, куди їде дід?
Наблизившись до берега, Піжму і Гарру зрозуміли, чому Урхату не підводив голови. Він пильно дивився у воду, а в правій руці тримав довгу жилку. На поверхні плавав сухий сучечок, що правив за поплавець, а крізь товщу води проглядав вирізаний з білої кістки гачок.
— В гості приїхав,— сказав Піжму.
— Ходімо до господи,— відповів Урхату і зіскочив з березового стовбура у воду.
Тільки зблизька можна було розгледіти, яке незграбне і громіздке одоробало цей Урхату.
Він щонайменше на цілу голову був вищий за Піжму. Його надміру довгі й волосаті руки і криві ноги здавалися нелюдськими. Кущуваті, настовбурчені брови нависали так низько, що очі під ними були ледь помітні.
— Минька привіз,— промовив Піжму й витяг із човна велику рибину.
— Добрячий! — усміхнувся Урхату, виважуючи миня на руці.
Враз вітер зашарудів листям дерев. Сяйнула блискавка, і лункий удар прогуркотів по небу.
Гарру похапцем витяг довбанку на берег і подався навздогін за дідом та Урхату, що вже повернули до байраку.
Байрак цей був похмурий, як і його господар. Поміж вапняковими брилами пробив собі тісне русло швидкий струмок.
Стежка в'юнилася все вище й вище. Вони вийшли на простору галявину, що нависла над урвищем. Назустріч їм, люто гавкаючи, рвонули два собаки. Урхату крикнув і замахнувся на них ломакою. Підібгавши хвости, собаки відбігли од них до стіни й стали там, наїжачені, з ощиреними пащеками.
Гарру здивовано озирався. Довкола не було й натяку на якесь житло. Біля кам'яної стіни урвища сиділа літня жінка й потрошила рибу. Урхату поставив перед нею кошик із свіжим уловом і сказав:
— Швидше! Гроза!
І ту ж мить хмару розітнула сліпуча блискавка і оглушливо ударив грім.
— Ходімо,— промовив Урхату і повів гостей за собою.
Кроків через двадцять вони опинилися перед великою нішею, в глибині якої під вапняковим виступом був низький вхід у темне підземелля.
Урхату провів гостей низьким коридором, і вони зайшли до великої й високої печери, освітленої палаючим вогнищем. Навколо нього сиділо кілька жінок і підлітків.
Житло Урхату можна було тільки частково назвати підземеллям. Одна половина його, під кам'яним схилом, справді являла собою щось схоже на печеру, вибиту людськими руками. Друга половина — це просто глибока й широка яма, накрита зверху шаром довгих жердин. У тому місці, де кам'яний схил з'єднувався з настилом, був вузький отвір для диму. Урхату наказав жінкам закрити його шкурами, бо крізь нього капав дощ. Проте ще довго поодинокі краплі просякали між жердинами і зривалися усередину печери.
Капіж і плюскіт води у яру утворювали своєрідну музику. Час від часу тихе капання переривалося громохкими ударами, від яких здригалися стіни печери. Гарру занепокоївся.
— Громовик воює! — сказав Урхату, сторожко позираючи на покрівлю. Він підкинув у вогнище оберемок сушняку, і високе полум'я осяяло підземелля.