В цю мить Гарру помітив, як шкура лося, що висіла на стіні, раптом ворухнулась. Один її бік помалу відхилився, і звідти визирнуло зморшкувате старече обличчя. Маленькі очиці обабіч гострого гачкуватого, наче совиний дзьоб, носа блиснули з-під сивих брів і з цікавістю втупилися в Піжму і Гарру.
— Заходь, мати! Гості!
Запона відгорнулась, і за нею виявився такий самий вузький прохід, як і той, яким вони ввійшли до печери. Там стояла маленька бабуся, зігнута в три погибелі, наче спина в неї переламана навпіл.
Стара поплямкала губами і затрясла головою.
— Ну, Піжму? — заговорила вона скрипучим голосом.— Знала, що прийдеш. Біда в тебе? Допомагати треба!..
Піжму притиснув долоні до грудей і низько схилив голову.
— Приїхав, щоб поворожила. Думав: Рефа стара, багато чого знає. Якщо ж не знатиме чогось, підкажуть їй лісові духи.
Поки Піжму говорив, Рефа підступилася до вогню. Вона не сіла, а тільки нахилилась, узяла з жару печену рибину і мовчки пішла до своєї запони.
— Рефа зараз не говоритиме. Громовик здурів — не дає спокою. Перестане гриміти, тоді поворожу.
Рефа відхилила запону й зникла в глибині темного проходу.
Урхату народився в Ку-Піо-Су. В дитинстві він мав інше ім'я. За великий зріст і нездоланну силу його прозвали «Урхату». Мовою племені Ку-Піо-Су це означає «великий ведмідь».
Ще молодим не мирив він із самим Мандру. Не подобалось йому коритися наказам. Він узяв найкращий човен, посадив у нього дружину, двійко дітей, собаку й меншого брата; взяв також матір — горбату Рефу, зброю та домашнє начиння. Уночі покинув селище, і слід його пропав надовго.
Ніхто не знав, куди подівся Урхату. Аж через кілька років догадалися, що він оселився в байраку Велика Щілина.
Це місце Урхату наглянув давно і вподобав його неспроста.
У сиву давнину, про яку найстаріші діди чули від своїх дідів, У цьому байраку було велике селище. Жило тут плем'я нуонки. Розмовляли вони особливою говіркою і славилися вмінням добувати чудові крем'яні жовна — круглі камені завбільшки як дитяча голова. Зовні ці крем'яні жовна були вкриті корою, а на місці зламу мали світло-сірий колір.
Кремені були надзвичайно зручні для ручної обробки. Жовна від удару розколювалися на рівні уламки, і їх добре було стесувати та глянсувати. Далекі поселенці приїздили до нуонків, щоб виміняти чи випросити хороших камінців для власних виробів.
Нуонки пробивали у вапняку глибокі шахти і добували кремінь із товщі вапнякових нашарувань.
Шахта становила собою широку круглу яму. Спускатися на дно шахти можна було східцями, які вибивали по схилу ями. Заглибивши на три-чотири метри, добувачі кременю робили не дуже довгі штольні, підземні галереї.
У товщі вапнякового плитняку Великої Щілини Урхату виявив три таких шахти, що сполучалися між собою підземними ходами. Одна шахта обвалилася, дві інші збереглись добре. Купи вапнякового щебеню вже заросли травою та чагарником і добре маскували входи.
У цих старих каменоломнях колись і оселився Урхату разом зі своїм сімейством, бо збудувати собі хижу все-таки клопітніше, аніж поселитися в готовій печері, яку швидко можна було обладнати під житло.
Дикі звірі, кочові лісові люди іноді з'являлися в прибережних лісах. Від них можна було ховатися в темних каменоломнях. Верхні отвори Урхату закрив стовбурами молодих сосонок, а зверху насипав товстий шар торфу й землі.
Родина з Ку-Піо-Су швидко збільшувалася. Народжувалися діти. Приєднався до них ще один молодий поселенець із старою жінкою й купою жінчиних дітей. Незабаром жінка померла. Поселенець подався до рибальського селища, щоб висватати собі наречену. Сватання вдалося: він привіз одразу дві дружини. Урхату і його брат також висватали собі дівчат. Жіночі руки були потрібні: обладнувати нове житло, ліпити глиняний посуд, мочити кропиву, сукати нитки для рибальських сіток.
Для більшої безпеки Урхату притягнув із лісу товсту сосну, витесав із неї ідола й поставив на майданчику перед входом.
Урхату й Піжму тихо собі розмовляли, чекаючи, коли замовкне Громовик. Нарешті вітер стих. Небо очистилося від хмар, заяскріло зорями, з-за лісу виглянув дворогий молодик.
Хутряна запона знову відхилилась, і Рефа покликала Піжму до свого житла. Воно було невеличке. З низької нерівної стелі звисали вапнякові накапки. Посередині горіло вогнище, Рефа сиділа біля нього на камені. Поряд стояв високий горщик, по вінця повний води.
