— Хто вбив? — запитав Карась.
— Уомі,— відповів Текту. — Ведмідь поранив Урхату.
— Ну, так йому й треба! — сердито сказав Карась.
І всі наввипередки почали розповідати все, що знали про підступну змову Піжму й Урхату. Про викрадення кинджала й чаклування Рефи говорили з особливим обуренням. Адже тут ішлося не лише про замах на життя, а й про підлу крадіжку, а крадіжка в общині Ку-Піо-Су була майже нечуваним злочином.
Карась витяг із торби бронзовий кинджал і люто замахнувся ним на Урхату.
— На, Уомі, бери! — вигукнув він.— Сам убий його!
Уомі взяв ножа і мовчки глянув на Урхату.
— Убий! — прохрипів Урхату.
Уомі подивився на Урхату майже жалісливо:
— Ні, Уомі не чіпатиме Урхату! Уомі поріднився з ним: він щойно лизав його кров. Тепер уже не годиться її проливати. Дабу сам покарав Урхату. То не ведмідь повалив його, а Дабу.
Урхату вражено дивився на ворога, який не прагнув помсти.
— Хто намовляв тебе? — суворо запитав його Карась.
— Піжму,— глухо відповів Урхату.
Люди щільно оточили його. Урхату ховав свої очі від сповнених зневаги й презирства поглядів.
— Віднесімо Урхату до Великої Щілини,— запропонував Карась,-— нехай там помирає. Рани од ведмежих пазурів не загоюються.
— Убий,.. — ледь чутно прошепотів Урхату, глянувши на Уомі, й знову заплющив очі; він слабнув з кожною хвилиною.
Мисливці радилися між собою, як краще нести. Карась казав: спочатку треба йти до річки, а далі він знає дорогу.
Молодь нашвидку злагодила ноші. Насилу поклали на них важкого Урхату, і сумна процесія мовчки рушила.
— Уомі,— сказав Текту,— заберімо в нього пазури!
Він показав на ведмедя. Текту витяг з торби крем'яного ножа, Уомі свого бронзового, і поки Текту розпоров шкіру довкола правої лапи ведмедя, Уомі вже відтяв усю п'ятірню з довгими кривими пазурами. Текту був у захваті від гострого леза, з допомогою якого так легко й швидко можна було це зробити.
Уомі швидко одрізав задні лапи й почав відокремлювати голову. Упоравшись, брати поклали все в торбу, стали на лижви й побігли навздогін за ношами, що повільно рухалися лісовою стежкою.
Брати вже наздоганяли процесію, коли раптом морозне повітря розітнув жіночий зойк. Назустріч бігла жінка з піднятими догори руками. За нею поспішали ще кілька жінок і чоловіків. Жінки голосили.
— Уомі! Уомі! — кричали вони.
— Мати! — вигукнув Текту і кинувся до неї, обганяючи людей з ношами.
Уомі побіг слідом.
Це справді була Гунда. Їй стало несила чекати страшної звістки, і вона вирішила іти в ліс слідами мисливців. Разом з нею пішли Ная і ще кілька жінок, а за Наєю невідступно, як завжди, бігла біла лайка. Приєдналися до них і троє хлопчаків, що захопили з дому луки й мисливські лижви. Коли Гунда проходила повз хижу Піжму, до неї підійшли Кунья і Гарру й також вирішили йти разом з нею.
Голосіння одразу стихло, коли жінки помітили обох братів, що бігли їм назустріч.
— Живий! Живий! — закричали всі, і Гунда, радісна, хоча ще й з мокрими від сліз щоками, кинулася в обійми Уомі.
Текту мовчки стояв поруч і ждав. Йому хотілося, щоб мати хоча б глянула на нього.
Гунда раптом випустила з обіймів Уомі й злякано озирнулася:
— А Текту? Де Текту?
— Та ось я,— тихо мовив Текту, беручи матір за руки.
— Обидва живі! Обидва живі!—схлипувала Гунда, не знаючи, на котрого з них дивитися.
Та ось надійшли інші мисливці. Ноші поклали на землю. Почались розпитування та докладні розповіді про те, як усе сталося. Урхату лежав, як мертвий, з заплющеними очима. Він ще дихав, але був непритомний.
Потім натовп розділився — жінки разом з Текту й Уомі та дітьми рушили в Ку-Піо-Су, а чоловіки понесли Урхату до Великої Щілини.
Попереду йшли Гарру й Карась. Вони показували дорогу.
Піжму тремтів.
Уомі повернувся живий і здоровий. Спільник і друг — Урхату — помирає. Їхню змову повністю викрито. Всі заклинання, все чаклунство старої Рефи, якої так боялися близькі й далекі сусіди, розвіяно вщент явним заступництвом самого Дабу. Але чи не найстрашнішим для Піжму було таємниче зникнення чарівного кинджала, що його він власноручно ховав у себе в головах.
Гарру мовчав, а Гунда обіцяла Куньї нікому не виказувати її таємницю.
Жителі Ку-Піо-Су голосно ремствували на Піжму. Змова проти Уомі і крадіжка кинджала відштовхнули від нього й тих, хто досі був на його боці.
Першого ж дня, як сини Гунди повернулися в селище, до Піжму долинули пісні старого Ходжі, складені на честь Уомі. Люди юрбою ходили за братами-близнятами і просили знову повторювати розповідь про те, як їм вдалося перемогти лютого мешканця барлога, та про підступну змову ворогів.