Про що думав Уомі, стежачи очима за іскрами, що раз у раз злітали вгору?
Він і досі роздумував про душу Священного Дуба. Думав про те, що буде, коли він повернеться додому. Чи жива Гунда, його мати? Як зустрінуть його родичі? Що скаже Мандру, старший дід у селищі? Адже це він перший сказав:
— Уомі народився від Злого Лісовика.
У пам'яті його з надзвичайною ясністю поставав той страшний день, коли його, зв'язаного, кинули в човен. Сонце, білі хмаринки, пологий берег, натовп його родичів з обличчями, спотвореними жахом, і попереду похмурий дід з довгою сивою бородою.
Як глухо звучав його голос, коли він нахилився над човном:
— Пливи, Уомі! Ми віддаємо тебе річці. Якщо ти від Злого Лісовика, вона втопить тебе, якщо від Доброго Духа, вона тебе не займе.
Дід зіштовхнув човен. Річка підхопила його й понесла між крижин. Родичі стежили за ним очима. Мати, обхопивши долонями обличчя, гірко плакала.
Коли човен зіштовхнули у воду, вона закричала голосніше, ніж голосять по померлих. У вухах Уомі лунали її крики. Крижини кружляли й гойдали його човен. Іноді він бачив, як мати, розпатлана, біжить берегом, ламає худі руки.
Вітер доносив до його вух її голосіння. Він чув, як мати жалібно благала душу Великої річки:
— Річко, врятуй Уомі! Винеси його на пісок. Віддай його назад, річко!
Вітер розвівав пасма її волосся.
Річка відносила човен все далі й далі. Бічна течія тягла його на середину. Вона несла його з такою швидкістю, що мати почала відставати. На одному з поворотів Уомі побачив її востаннє. Вона все ще бігла, але раптом перечепилась і впала на траву. Течія віднесла човен за виступи лісистого берега, і Уомі лишився сам, оточений шаленим потоком. Крижини штовхали човен. Вони хотіли перевернути його...
Уомі ледве одірвався від цих думок. Він відчув голод, нарізав кілька шматків м'яса, спік їх на жару і з насолодою поїв.
Потім він накидав у вогонь сухого галуззя і зверху цілий оберемок вогких, з листям, гілок. Сірий дим густою хмарою вкутав Уомі. Що більше диму, то кращий захист від комарів. Уомі поклав біля себе зброю, ліг на землю і тут же, в диму од багаття, заснув міцним, молодим сном.
Чого йому було боятися?
Вогонь — син Огнива і Труту — охороняє його. Вухатий пугач — душа Священного Дуба — літає по лісу, щоб подивитися, чи не скрадається де лиха людина або хижий звір. Сам Великий Дабу там, у глибокому яру, чаклує йому і оберігає його сон від лісових страхів і нічних нападів.
Довга низка незвичайних і дивних подій, що вплинули на життя Уомі, зав'язалася жаркого, сонячного дня рівно двадцять два роки тому.
Того дня за огорожею укріпленого селища на Рибному озері коїлося щось незвичайне.
Жінки, молоді й літні, і дівчата, сиві бабусі і дівчата-підлітки тісним колом оточували сплетений з гілок маленький курінь, що стояв посеред селища. Чоловіків тут не було.
А втім, у цьому не було нічого дивного. Вони і в звичайний час удень усі до одного вирушали на риболовлю. Але кволі діди і хлопчаки лишалися. Цього разу не видно було ні хлопчаків, ні дідів.
Лише сивий, як лунь, Мандру, дід над усіма дідами племені Ку-Піо-Су, сидів сам у своїй високій, закутаній шкурами домівці.
Дві старі жінки прислужували йому і доглядали вогнище. На жару грівся великий глиняний горщик, по вінця налитий водою. Вихід був завішаний хутрами, а зовні заставлений гіллям.
Усі інші жінки селища поводилися дуже дивно. Вони сиділи навколо зеленого куреня з довгими лозинами в руках. То одна, то друга вставала з землі й махала лозинами. Здавалося, що вони відганяють когось од куреня. Особливо старанно шмагали лозинами дві жінки, які стояли біля входу.
Час від часу з глибини куреня лунав жіночий крик.
Тоді всі жінки схоплювалися з оглушливим вереском та жахом на обличчях.
Нестямні зойки жіночого натовпу далеко лунали по озеру, та лемент цей ураз ущухав, як за наказом, коли бабуся піднімала над головою долоні. Тоді всі дівчата голосно вигукували разом магічне слово:
— Дабу!
Якусь мить усі напружено вслухалися, аж поки од високого, порослого лісом берега озера не відлунювала відповідь:
«Дабу!..»
Всі заспокоювалися й знову сідали біля входу.
Селище було розташоване на невеликому острівці, ближче до берега, густо порослого липами. Пологі схили острівця були укріплені брилами вапняку.
Довгий місток на вбитих в озерне дно палях сполучав острівець з берегом озера. І тут можна було помітити дивину: місток посередині був розібраний. Так робили остров'яни тільки на ніч або коли чекали ворожого нападу.