— Нікого,— ледь чутно прошепотіла Кунья.
— Що святкують? Звідки м'ясо?
— Ведмежина,— прошепотіла Кунья.— Уомі вбив.
Аж тепер зрозумів старий ганебність свого становища. Усе селище святкує перемогу його ворога, а йому посилають подачку.
Піжму сполотнів од люті і раптом випростався на весь свій велетенський зріст.
— Геть! — крикнув він не своїм голосом і швиргонув палицю з настромленим на неї м'ясом дівчині в обличчя.— Уб'ю! — ревів старий, ще дужче шаленіючи від того, що Кунья спритно ухилилася.
Піжму метнувся до нар, схопив із стіни списа. Кунья прожогом вискочила з хижі. Вона чула, як спис ввігнався в стіну і як люто репетував дід:
— Іди до свого Уомі! Уб’ю, якщо повернешся!
Перелякана дівчина стрімголов бігла через усе селище. Їй здавалось, що дід ось-ось наздожене її. Тільки біля Азиної хижі вона озирнулася. Діда не було.
Дівчина трусилася, мов у лихоманці, і, вскочивши до хижі, з плачем припала до Гунди.
— Уб'є! Уб'є! — кричала вона.
— Хто уб'є? Що тобі? — питалася Гунда.
— Дід! Піжму! Хоче вбити!
— За віщо?
— За ведмежину. Мене послали. Я принесла, а він — списом. Пролетів мимо...
Гунда нарешті зрозуміла, що сталося.
— Не слід було посилати,— сказала вона.— Він подумав, що з нього глузують.
— Звірюка він! Звірюка! Він зараз прийде сюди! — схлипувала дівчина.
Гунда заспокоювала Кунью.
— Стривай, я подивлюся,— сказала вона і, визирнувши на вулицю, одразу ж гукнула: — Нема його!
— Не прийде він сюди,— заспокоював і Аза.— Побоїться. Уомі не дозволить збиткуватися.
Кунья помалу опам'яталася. Вона глибоко зітхнула і з вдячністю подивилася на сивого, як голуб, Азу. Порівняно з лютим дідом він здавався їй таким добрим, незважаючи на свої сердито відстовбурчені брови.
Гості й господарі сиділи впереміжку. Їли мовчки, неквапливо, відкушуючи м'ясо маленькими шматками. Кунья принишкла в куточку, не зводячи очей з Уомі.
— Куньє, чому ж ти не їси? — запитав він.
Дівчина здригнулась і знову заголосила:
— Не піду, не піду до діда!
Всі почали заспокоювати її: нічого боятися — сьогодні дід сердитий, а завтра одійде.
Та Кунья нічого не хотіла слухати.
Вигнавши з дому онуку, Піжму, хитаючись, ледве додибав до своєї постелі. Вибух шаленства знесилив його. Замість люті прийшов смуток.
Тяжко дихаючи, хапаючись рукою за груди, він насилу видерся на нари й знеможено впав на хутряну постіль. В голові йому стояв дзвін, кров бурхала, у вухах шуміло; він відчував, як його ніби засмоктує трясовина.
Тяжке забуття пойняло його.
Отямився Піжму вранці. Серце його боліло. І дивно: він пам’ятав, що сталося щось погане, а що саме — не міг згадати.
Тільки згодом пам'ять відновилася. Понурий і сердитий сидів Піжму на нарах.
А тим часом життя в Ку-Піо-Су ішло собі, як і раніше. Чоловіки добували з-під льоду рибу, ловили миньків, гарпунами, укріпленими на довгих тичках, піднімали з дна глибоких ям поснулих на зиму сомів. Молодь ходила на полювання. Стріляли тетеруків і рябців, збивали тупими стрілами білок, розставляли пастки на куниць. Жінки сиділи по домівках і шили з хутра зимовий одяг.
Та одного дня мирний плин життя порушила воєнна тривога. Молодь із Сойонової хижі прибігла з лісу, галасуючи:
— Суамінти! Суамінти!
Суамінтами жителі Ку-Піо-Су називали лісових бродячих людей. Це було загадкове плем'я, що розмовляло незрозумілою мовою. В ті часи, коли плем'я рибалок розселялося на острові, йому скрізь траплялися ці люди. Вони харчувалися тільки м'ясом птахів та звірів. Цей народ завжди кочував нечисленними групами в пошуках багатої здобичі.
Постійних селищ вони не мали, а влаштовували тимчасові стійбища на два-три намети, сплетені з гілля. Узимку вони жили в землянках. Коли мисливцям довкола стійбища не ставало здобичі, перекочовували на інше місце.
Рибалки селилися в зручних для риболовлі місцях: на річкових острівцях або на берегах рибних озер, де будували чималі селища і відтісняли суамінтів од своїх поселень у глиб лісу.
Суамінти рідко коли виходили до берегів великих рік. В Ку-Піо-Су роками нічого не чули про них. Аж раптом вони знову почали никати поза околицями селища.
Про їхню появу дізнавалися не лише з випадкових зустрічей. Суамінти залюбки цупили з пасток дичину, а часом і звіроловну снасть. Траплялося, що вони викрадали жінок і дітей. За це їх особливо ненавиділи. Серед рибалок ходили неймовірні, проте стійкі чутки, нібито суамінти — людоїди і пожирають кожного, хто потрапляє до них.
Цього разу суамінти напали на одного з синів Арри, Сойонової дружини. Рано-вранці молодий Сойон пішов перевірити наставлені пастки й не повернувся. Коли розвиднілось, товариші пішли шукати його. Всі добре знали місце, де стояли пастки. Довго шукали, аж поки біля дальніх пасток наткнулися на закривавлене, поколоте в кількох місцях тіло молодого Сойона.