Мисливця пограбували і вбили. Забрано було все: хутряний одяг, взуття, мисливську торбу і зброю.
Брати Сойона уважно вивчили сліди, залишені вбивцями і визначили, що ворогів було щонайменше дев'ятеро. Вони пішли углиб лісу в протилежному од річки напрямі. Йшли один за одним, і сліди їхні губилися на вузькій протоптаній стежині.
На снігу біля трупа валявся поламаний лук і одна стріла. Форма лука і грубого кам'яного наконечника розвіяла найменші сумніви. Убити молодого Сойона могли тільки суамінти.
Одразу ж гнатися за вбивцями було ризиковано. Мисливців було всього четверо. Треба було бігти додому й скликати людей.
Селище Ку-Піо-Су заворушилося, мов розтривожений мурашник. Усі, хто був годен тримати зброю, озброїлися списами, пращами, дротиками, дубовими палицями. Нашвидку прив’язували лижви, на ходу вдягалися. Всі як один зібралися в погоню за суамінтами. Душ двадцять найметкіших уже рушили.
— Стій! — почувся голос Уомі, коли натовп порівнявся з Гундиною хижею.— Не можна всім іти з селища: суамінти хитрі. Нападуть без нас — хто захистить дітей і матерів?
Бійці зупинилися:
— Кому ж іти?
— Підуть найшвидші ноги.
— Слова Уомі, наче мед,— сказав Карась.— Іди одбирай, кому в похід.
Уомі почав одводити вбік найсильніших і наймолодших.
— Старші лишаються в Ку-Піо-Су!
І ніхто не дивувався: юнак, чи не наймолодший за всіх, а його слухаються, неначе діда.
— Адже він Уомі!..
Непомітно авторитет переходив од сивих до юного сина Дабу. Влада Піжму, найстаршого серед дідів, після ганьби, якої він зазнав, закінчилася.
Бійці, що підходили ззаду, питали:
— В чому затримка?
На відповідь чулося:
— Уомі набирає дружину.
— Бігуни підуть. А старші оберігатимуть Ку-Піо-Су,— сказав Уомі.
Усі згоджувались, що саме так і треба діяти. Уомі розміркував не гірш за сивого. І кожен слухняно відходив туди, куди вказував син Дабу. З молоді одному тільки Гарру Уомі велів лишитися в селищі.
— Гарру швидко бігає! — ображено заявив юнак.
— Добре,— мовив Уомі.— Твої ноги знадобляться й тут. Треба і в Ку-Піо-Су лишити хоч одного бігуна.
Старшому Сойону Уомі вклонився до землі:
— Кланяємось тобі, Сойоне, будь ватажком у поході!.. Хто з батьків найкраще знає ліси? — звернувся він до натовпу.
— Сойон! — озвалося кілька голосів.
— Хто найдужче квапитиме погоню?
— Сойон! Суамінти поглумилися з його сина!
Сойон, що мовчки сидів на камені, випростався, страшний, волохатий, з обвітреним обличчям.
— Сойон гнатиметься, як вовк!
Досвідченому мисливцеві лестило, що Уомі перед усіма визнав його право і як месника за смерть сина, і як найпершого знавця лісових стежок.
— Стривайте,— гукнув Уомі. — Текту, набери в'яленої риби. Треба взяти запас не на один день.
Дехто кинувся допомагати Текту.
Позаду кожної хижі в Ку-Піо-Су була зимова комора. Вони скидалися на величезні орлині гнізда, намощені на вкопаних у землю стовпах. В коморах зберігалася в'ялена та морожена риба. Ні вовк, ні лисиця, ні лісові миші не могли добратися до запасів.
Текту притулив до стовпа зроблену з сучкуватої сосни підставку і видерся по ній, наче по драбині. Відчинивши комору, він почав оберемками скидати вниз в'ялену рибу. Мисливці похапцем складали її в свої торби.
Сойон з синами вийшов наперед, і десятків зо три бійців рушили слідом за ними. Усім хотілося якомога швидше бути там, де на закривавленому снігу серед лісу валялося задубіле тіло молодого Сойона.
Минуло кілька днів, а від бійців, що пішли в похід, не було ніяких вістей. В ніч на п'ятий день жителі селища попрокидалися від виття і гавкоту собак. Пси аж заходились од люті, і люди, хапаючи зброю, вибігали з домівок.
Ніч була темна. На небі, затягнутому важкими хмарами, ані зірочки. Собаки, скупчившись біля пристані, дзявкотіли на протилежний, лісистий берег. Там хтось ходив: собаки чули чужинців. Чи то вовки наближалися до селища, чи лихі люди? Треба було дочекатися світанку, бо в темряві ніхто не наважувався йти.
Карась наказав розпалити багаття:
— Нехай знають, що ми не спимо.
Цікаво, що сиві поводилися тепер зовсім пасивно. Відтоді як найстарший у роду зганьбив себе участю в крадіжці, вони зовсім розгубилися.