Найдіяльніші з них давали поради тільки серед своїх, а командувати, як це було раніше, ніхто з них не наважувався. Найдужче слухалися Азу, але він слабував на ноги і майже не виходив із своєї хижі.
Карася як умілого зброяра і доброго майстра люди також шанували. І тому якось непомітно, само собою керівництво в укріпленому селищі перейшло до нього.
Після тривожної ночі Карась із двома десятками чоловіків вирушив у розвідку.
На сніговій рівнині чітко вирізнялися свіжі людські сліди. Було ясно, що люди ті підходили досить близько до острова, але, зачувши тривогу, повернули назад.
— Злякалися! Бігом бігли! — усміхався Карась, розглядаючи сліди суамінтів.
Слідів було багато. Очевидно, цього разу суамінти, шукаючи кращого місця, об'єдналися і кочували численнішою групою, ніж звичайно.
Вирішили все-таки піти утоптаною стежкою і прослідкувати, куди вона веде. Та не встигли вони одміряти й тисячу кроків, як на передніх сипонула злива стріл.
Люди Карасевого загону йшли довгою низкою один за одним, тому передні опинилися в невигідному становищі. Вороги оточили їх і нападали не лише спереду, а й з боків. Стріли у суамінтів були не вельми гострі, але влучали добре, і кілька чоловік було поранено під час цієї сутички. Довелося швидко відступати. Рибалки бігли до самого узлісся під крики й свист суамінтів. Вибігши на озерний простір, вони відчули себе впевненіше.
Суамінти звикли воювати в лісі, ховаючись за стовбурами, нападаючи з-за кущів та повалених дерев, а на відкритому місці діяли нерішуче. Вони не вміли наступати лавою, не знали ніякої дисципліни і діяли кожен на свій розсуд.
Цього разу їх було значно більше, ніж ворогів, проте вийти з лісу, втративши надійне прикриття, вони не наважилися.
Почалася стрілянина.
Суамінти не йшли далі узлісся, ховаючись за кущами та деревами. Загін Карася відійшов на відстань польоту стріл суамінтів і, вишикувавшись широкою лавою, також обстрілював ворога.
Тим часом прудконогий Гарру мчав по льоду в Ку-Піо-Су по підкріплення, хоча воїнів, здатних вступити в бій, там лишилося мало.
Перестрілка тривала досить довго. Карась став побоюватися, що до суамінтів також надійде підмога. Вони робилися дедалі сміливішими, і один їхній загін почав обходити рибноозерців із флангу.
Створювалося небезпечне становище, і Карась уже мав намір відступити до укріпленого острівця Ку-Піо-Су, як раптом картина бою різко змінилася.
В тилу у суамінтів несподівано почалося сум'яття. То на них напав загін Уомі, що вже повертався додому.
Застукані зненацька, суамінти кинулися тікати, та тікати було нікуди. Вони опинились між двома вогнями.
Врятувалися тільки ті, що були на флангах, а всіх інших було перебито.
Бійці дуже раділи перемозі, старші гаряче обнімали молодих воїнів, які так вчасно підоспіли, і всі, не слухаючи один одного, кричали, розповідали про свої подвиги.
Коли перший запал простиг, почали гукати Уомі. Але його ніде не було.
— Де ж це Уомі? — з тривогою питався Карась.
— Живий він чи, може, вбитий?
— Живий, живий! — відповів за всіх Сойон-старший.— Позаду йде. Відстав з двома пораненими.
— Скоро надійде,— заспокоювали інші.
Але ждали, ждали, а з лісу ніхто не виходив.
— Щось не гаразд! — мовив Карась.— Треба йти шукати.
І весь загін молоді, на чолі з Сойоном та Карасем, рушив назад у ліс. Тільки поранені та підбиті повернули до Ку-Піо-Су, звідки їм назустріч уже поспішали діди, а за ними — жінки й діти.
Що ж сталося з Уомі?
Першого дня, коли загін вирушив у похід, суамінтів не вдалося наздогнати. Загін швидко дістався галявини, де було вбито молодого Сойона. Його тіло, як і перше, лежало на узліссі, та коли підійшли ближче, з батькових грудей вирвався жахний крик — синове тіло було без голови. Очевидно, суамінти, повернувшись, відрізали й забрали з собою.
Якийсь час усі стояли приголомшені. Та ось тишу розітнули Сойонові зойки. Він кричав, погрожував списом, присягався жорстоко помститись людям, що забрали в нього сина. Потім він враз затих, промовив глухо:
— Поховати треба...
В снігу викопали глибоку яму, поклали туди Сойонового сина й засипали снігом, вивершивши високу могилу. Зверху обіклали її хмизом та стовбурами молодих сосонок.
Старий Сойон звернувся до духа галявини з проханням охороняти прах його сина, і на цьому церемонія скінчилася.
Цілий день розшукували ворогів. Було вже зовсім темно, коли стежка вивела на крутий берег лісової річечки. Тут слід розходився в різні боки. Один спускався просто вниз, другий в'юнився краєм урвища й зникав у чагарнику.