Нарешті Карась подав команду:
— Сідай!
Він вліз у свій велетенський новий човен і відштовхнувся од берега жердиною.
Почулося глухе бубоніння бубна, і Ходжа заспівав. Слідом за Карасем од берега відчалювали інші човни. Уомі шукав очима матір, щоб востаннє обняти її перед від’їздом. Але Гунди ніде не було видно.
— Швидше! Швидше! — квапили його товариші.
Уомі ще раз озирнувся навсібіч і раптом угледів малого човника, в якому сиділи мати, Кунья і Ная.
— Мамо! — радісно гукнув Уомі.
— Проведемо трохи. Переночуємо з вами одну ніч...
Човни вилаштувались, мов караван. Течія підганяла їх. З берега голосно кричали. Від переднього човна дедалі тихше лунав бубон і співучий речитатив Ходжі.
Другого ранку жителів Кам’яної Щілини розбудив гомін, що долинав з річки. Жінки й діти повилазили з куренів, підземель і побігли до річки. Чоловіки захопили луки та стріли й також подалися слідом за ними. З-за стрімкого берегового виступу довгою низкою один за одним випливали човни. Вони швидко йшли за течією.
— Що за люди? — питали одне в одного жителі Кам’яної Щілини.
Піжму й Урхату повагом спускалися до річки.
Урхату острішком приставив широку, мов лопух, руку до очей. Почав лічити, загинаючи пальці; аж чотири п'ясті й ще один палець. Он скільки було човнів!
Човни пливли мимо. Жоден не завернув погостювати.
Піжму жадібно втупився гострими очима в передній човен. Рефа вилікувала його від лихоманки. Стара напувала Піжму полиновим настоєм, і Вогненна Дівка на якийсь час облишила його.
— Молодь пливе. З Ку-Піо-Су! — мовив він похмуро.— По наречених. На край світа спорядилися, до Великої Води, он куди прямують.
— А чому ж погостювати не заїдуть? — спитав Урхату.
— Нехай їдуть! Бодай не вертались...
Урхату підійшов аж до води.
— Дай-но лука,— звернувся він до меншого сина.
На човнах уже давно помітили людей. Бачили, як Урхату натягнув тятиву й прицілився. Стріла свиснула в повітрі і булькнула у воду за кілька кроків од човна. Вона не потонула, а спливла на поверхню.
Уомі підхопив її. Стріла була без кам'яного наконечника, такими б'ють білок, щоб не дірявити їхні шкурки. На другому кінці стріли щось біліло. Це було прив'язане довге міцне перо з лебединого крила.
Лебедине перо! Знак весни, миру й дружби. Запрошення помиритися й забути все лихе.
Уомі також узяв лука. Стріла його встромилася в мокрий пісок біля самісіньких ніг Урхату. Вона була з важким крем'яним вістрям, а до другого її кінця було прикріплено великий ведмежий кіготь.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Гойднулися високі очеретяні китиці. Хтось пробирався крізь густі зарослі, що прикривали озерне плесо. Чути було хлюпотіння води, шелест ламких стебел.
Та ось очеретяні хащі розсунулись, і на лужок вискочив маленький, мокрий, як хлющ, чоловічок. Вода так і капотіла з його короткої безрукавки.
Опинившись на сухому, хирлявий чоловічок полохливо глипнув сюди-туди й, відсапуючись, обтрусився, мов собака. Після цього викрутив довге густе волосся і, ще раз озирнувшись, навпригінці пішов уздовж очеретяних зарослів. Пухнасті побурілі китиці рогозу погойдувалися високо над його головою.
Із заболоченої низовини чоловічок вийшов на суходіл і ступив під прозорі верховіття березняка, на утоптану стежку. Подекуди стежина в'юнилася до узлісся, і тоді крізь білі стовбури проглядала безмежна водяна гладінь.
Там, удалині, вона підступала до самісінького неба!
Велика Вода!
Чоловічок у рисячій шапці підкрався до кущів і довго й уважно вдивлявся в далечінь. Та не краса величного озера полонила його. Він пильно приглядався, що відбувається там, на маленькому острівці, звідки йому пощастило втекти.
Там тихо дрімав табір чужинців. Вони з'явилися, наче з-під землі, і нагло захопили його з братом у полон.
Ні, на острові ще ніхто не прокинувся. Чужинці мирно спали у своїх човнах, витягнутих на пологий берег. Його втечі ніхто не помітив. Жодних ознак погоні чи хоча б якоїсь тривоги. Втікач міг спокійно йти далі.
Опівдні, перейшовши березовий гай, він опинився біля вузької затоки, облямованої зеленими берегами.
Внизу, посеред затоки, ніби з води, стирчали шпичасті покрівлі, схожі на індіанські вігвами. Над ними курилися синюваті цівки диму. Чути було пронизливе собаче дзявкотіння. Житла стояли не на землі, а на помості, спорудженому на палях. Велетенською підковою поміст охоплював штучну округлу гавань. У ній купчились припнуті до будиночків човни.