З другого берега до селища простягалася піщана коса, підступаючи майже впритул до одного кінця підкови і з'єднуючись із нею дерев'яними містками. По тих містках можна було дістатися в селище, але для цього довелося б обійти довгу затоку.
Чоловічок у рисячій шапці бігцем спустився до води й почав гукати перевізника.
За кілька хвилин від селища одчалив невеликий човник, на кормі якого стояла людина з довгим веслом у руках. Вона була одягнена в таку ж коротку безрукавку, але довге, заплетене в коси волосся виказувало в ній жінку.
— Набу! Звідки? Де твій човен? — скрикнула жінка, пристаючи до берега.
— Швидше! Швидше! — гукнув у відповідь Набу.— Вези! Біда! Чужинці!
Щойно Набу переправився разом з перевізницею через протоку, як у селищі зчинилася неймовірна тривога. Люди вискакували з домівок, лементували, бігали то туди, то сюди або, з'юрмившись довкола прибулого, змушували його знову й знову розповідати про те, що сталося.
А сталося таке.
Напередодні двоє рибалок із Селища-на-Палях рибалили на озері. Вони перегородили сіткою невеличку бухту і неквапом тягли сіть до берега, сподіваючись захопити всю рибу, що запливла сюди.
Та ось у гирлі бухти з'явилося кілька човнів з озброєними людьми. Помітивши рибалок, човни попрямували до них, і Набу з братом опинилися в полоні.
Чужинці розмовляли якоюсь особливою говіркою, одначе їх можна було зрозуміти. Вони домагалися від рибалок одного: де їхнє селище.
Каву, другий рибалка, злякався, показав, куди треба пливти. Зараз їхні човни вже на Ведмежому острові. Там чужинці зробили перепочинок, розпалили багаття, пекли рибу, виставили сторожу, а бранців зв'язали й накрили перекинутим човном.
Цілу ніч Набу силкувався розв'язати руки, і над ранок це йому вдалося. Крем'яною скалкою він розрізав ремінь, яким були спутані ноги, а потім почав підкопуватися під край човна. Спершу виткнув голову і побачив, що довкола всі сплять. Тоді вигрібся, доповз до води й поплив. Ніхто не помітив, як він утік.
Допливши до берега, Набу продерся крізь очеретяні хащі на суходіл, бігцем перетнув березняк і дістався додому.
— Що то за люди? — допитувалися старі.
-— Чужинці! Та всі великі. Отакі заввишки!
Набу підняв руку й показав, які на зріст чужинці.
— Чи багато їх?
— Човнів у них остільки!
Оповідач двічі розчепірив по десять пальців.
— Човни короткі. Менші за наші. Човни прості, безголові...
— Ох!.. — дивувалися всі.
У Селищі-на-Палях усі човни мали на носі прикрасу — подобу оленячої голови. Рибалки вважали човен за живу істоту. Як же йому обходитися без голови? Голова потрібна, щоб бачити. Човен має душу. Човнові без голови бракує розуму. Безголовим човном небезпечно плавати по Великій Воді.
Усі приозерні селища по різному прикрашали свої човни: в одних були оленячі голови, у других — пташині, у третіх — риб'ячі.
Розпитавши докладно про човни, зацікавилися зброєю.
— Списи у них довгі. Луки великі. Палиці — отакенні. Щоб залякати Каву, погрожували йому палицями. Каву заплакав. Усе їм розповів, бо тремтів од страху.
Розпитували без кінця, і Набу ледве встигав усім відповідати.
Старі почали радитись.
Крім жінок та дітей, у селищі на той час було лише четверо чоловіків-бійців та вісім сивих дідів. Решта рибалок поїхали на мис Ідолів.
Якраз напередодні суворий господар мису Ідолів Ойху прислав своїх дочок у Селище-на-Палях. Мабуть, дійшла до нього чутка, що мисливці спіймали в яму ведмедя. Велів сказати: давно не куштував ведмежини господар Ойху.
Повезли йому живого ведмедя, спутаного цупким реміняччям. Звіра поклали в найбільший човен і міцно прив'язали до бортів. Ведмідь вовтузився й розгойдував човна, довго до селища долинало сердите покректування полоненого.
Щоб дістатися до мису, треба гребти більше як добу. Коли ж то повернуться додому воїни-оборонці?
Набу говорив:
— Чужинці дуже страшні. Діди, жінки й діти безсилі проти них.
Йолду, найстарший серед старих, мовчки слухав лемент і стогони жіноцтва. Його жовте вилицювате обличчя, пооране глибокими зморшками, наче застигло. Ні страх, ні турбота не торкнулися його.
Та раптом він звів над головою великий різьблений жезл ватажка рибалок, і всі замовкли.
— Чоловіки й жінки, діди та підлітки! Нехай кожен з вас візьме списа,— мовив він. — Чужинці прийдуть, здалеку не доберуть, скільки в нас бійців.