У Селищі-на-Палях зводилося понад двадцять п'ять шпичастих покрівель. Будиночки були менші й не такі місткі, як хижі в Ку-Піо-Су. Але населення тут було більше.
Коли душ шістдесят наявних у селищі людей озброїлися списами, дубинами, луками й кам'яними сокирами, оддаля і справді здавалося, неначе ціле селище грізно наїжачилося списами. Очі Йолду повеселішали.
— Хтось з'їздить по чоловіків! — сказав він.
Одразу ж зголосилося кілька охочих до цього. Йолду махнув рукою:
— Сам виберу!
Старий окинув поглядом натовп.
Жителі Селища-на-Палях були невеличкі на зріст. З давніх-давен породичалися вони з низькорослими жовтолицими племенами, що жили біля озера. З покоління в покоління втрачали вони риси своїх предків із берегів Великої ріки. І зростом, і своєрідними вилицюватими обличчями, і розрізом очей вони дедалі більше нагадували жовтолицих. Тільки мови не втрачали, мова ріднила їх з корінними жителями Великої ріки.
Сам Йолду, маленький, кривоногий і худий, здавався мізерним навіть поміж жінками та підлітками селища. Але погляд його підсліпуватих вузеньких очиць був хитрий, гострий, і вся рідня беззастережно слухалася найстаршого діда.
— Чоловіків не пошлю,— сказав Йолду.— Чоловіки тут потрібні. Хто з жінок бував на мисі Ідолів?
Озвалося кілька жінок, і Йолду вибрав двох літніх, найкмітливіших, і велів лаштуватися в дорогу.
Незабаром човник з двома посланцями відчалив од пристані. Усе селище стежило за тим, як він вийшов із затоки і зник за буйнозеленим виступом берега.
Та Йолду чомусь не йшов з пристані. Якась гризота не давала йому спокою. Нарешті він гукнув двох онуків-підлітків і велів їм також лаштуватися в дорогу. Він посилав їх на мис Ідолів сухопутним шляхом. Мав сумнів, чи пощастить гінцям у човні проскочити, якщо їх помітять чужинці.
Хлопчики взяли легкі списи, швидко перебігли містки й подалися навпростець стежкою.
Йолду провів очима юних гінців, пробубонів їм услід добре заклинання, наказав розібрати містки й, похитавши головою, пішов до своєї хижі. Селище-на-Палях помалу вгомонилося, притихло.
Раптом тишу розітнув крик. То кричали дівчата і показували у бік озера — там у гирлі затоки з’явилася ціла флотилія човнів. Це були човни чужинців.
Один по одному вони входили в затоку, гребці правували не веслами, а жердинами.
Човни справді були прості, безголові, і по цьому безпомилково можна було визначити, що наближаються чужинці. Але поміж ними був один човен з лосиною головою. Усі враз вирішили, що посланці на мис Ідолів потрапили в полон.
У човні з головою лося можна було розгледіти дві жіночі постаті. Гребців не було. Найбільший чужинський човен тягнув бранок на буксирі, зачепивши багром лосину голову.
Чужинці пристали навпроти Селища-на Палях і витягли на берег свої човни.
Висадившись на берег, люди розпалили чотири багаття. Жінки поралися коло вогню, а чоловіки зійшлися гуртом трохи осторонь і про щось радилися.
Та ось усі прибулі чоловіки наблизилися до краю берега, всі як один повернулися обличчям до селища і, наче за командою, кинули зброю.
Потім усі вони стали навколішки, а далі лягли ниць, припали обличчям до землі. Це красномовно свідчило про мирні наміри чужинців.
Йолду стояв у гурті дідів і придивлявся до всього, що відбувалося на березі.
— Лягли! — прошепотів старий.— Мирно хочуть прийти.
Діди засміялися, показуючи один одному щербаті зуби.
Йолду вийшов наперед і кинув спис на землю. Інші селищани і собі опустили зброю.
— Поверніть жінок! — голосно крикнув Набу.
Незабаром від берега рушили два човни. В одному сиділи Уомі та Сойон-старший, в другому — жінки.
Усі здивувалися, коли побачили, що полонянки — не ті жінки, яких послали на мис Ідолів, а дві доньки Ойху, що напередодні поїхали з селища додому. На кормі їхнього човна орудував жердиною красень Текту, і вони обидві не спускали з нього очей.
— Не бійтеся! — мовив Сойон-старший, наблизившись до селища.— Хочемо свататися. Присилайте дідів. Для них є подарунки.
Мирне знайомство зав'язалося. Молодь Ку-Піо-Су частувала Йолду та інших дідів медом. Карась дарував чоловікам зброю. Літнім жінкам почепили на шию намисто з перламутрових черепашок.
Гості привезли з собою вбитого лося, і жителі селища одержали по шматку смаженого м'яса. Господарі не лишалися в боргу. Вони нагодували гостей сьомгою, і гості хвалили ніжну й смачну красну рибу.
— Зроду такої не куштували!
Після бенкету почалися ігрища та змагання, і тут уже господарі не могли надивуватися: таких рослих, сильних та гарних молодиків їм не доводилось зустрічати.