Закинувши за плечі лук, з коротким списом у руці він з самого ранку йшов собі, блукав понад озером і повертався пізно, приносив іноді вбиту качку. Мовчки залазив до свого куреня й лежав одиноко, відвернувшись лицем до стіни.
Гунда приносила йому їсти. Уомі їв мало й нехотя. Мати з тривогою стежила за ним, все хотіла запитати про щось і не наважувалась.
На третій день після весільного свята Ходжа відкликав Карася вбік. Вони довго шепотілися про щось, а потім сіли в човен і подалися в Селище-на-Палях. Цілісінький день провели вони там і навіть заночували в старого Йолду.
Тільки наступного ранку повернулися до табору. І повернулися не самі. У човні сидів Набу, отой, якого вони колись полонили.
Витягши човна на берег, одразу ж почали шукати Уомі. Знайшли його біля Гундиного куреня. Він лежав на оберемку трави біля самого входу. Але не спав.
— Уомі... — мовив Карась і затнувся, вдивляючись у змарніле, схудле обличчя з гарячковим блиском в очах. — Уомі, — повторив Карась, — що ж ти робитимеш?
— Не знаю,— одказав Уомі.
— Їхав на край світу. Шукав наречену. Стільки дівчат бачив. Чому ж не сватаєш?
— Моя наречена не така. Не схожа на них.
— Бери яку-небудь. Далі вже їхати нікуди.
Уомі мовчав.
— У Селищі-на-Палях кожна піде за тебе. Бери яку схочеш. Придивися краще.
Уомі похитав головою.
— Усіх бачив. Не такі вони...
Набу й Карась присіли навпочіпки. Якийсь час усі мовчали.
— Є ще тут селища на берегах лісових річок. Дійти можна. Є там і дівчата. Тільки жовтолиці і розмовляють не по-нашому. Ось його спитай,— мовив Карась, кивнувши у бік мовчазного Набу.
Той усміхнувся і закивав маленькою кудлатою головою.
— Ні,— сказав Уомі.— Моя наречена не така, не жовтолиця. Уомі знайде її біля Великої Води.
— Ну,— мовив Карась,— нехай тепер Набу все скаже.
Набу знову закивав головою.
— Є,— сказав він і примружив вузенькі очиці.
— Що є? — насторожився Уомі.
— Є така наречена.
— Жовтолиця?
— Ні, біла. Білісінька!
— Де?
— Є таке місце.
— Де? Де? — заквапив його Уомі й аж підхопився зі своєї постелі. — Можливо, далеко в лісі?
— Ні, біля Великої Води. Недалеко.
Уомі стиснув йому плече.
— Кажи.
— На мисі Ідолів. Човном добу треба пливти.
— Ти був там?
— Бував.
— І сам бачив?
— Її ніхто не бачить. Тільки Ойху. Нікому її не показує.
— Хто її батько?
— Ойху. Він господар мису. І всієї води господар. Страшний він. Ми боїмося його.
— Господар води? Як ти сказав? Господар Великої Води?
— Будь-якої води господар. Будь-яка вода його слухається. І в озері, і в річці, і вода в хмарі. Що він скаже, те вона й робитиме.
Уомі потер собі чоло. Збувається сон. Ось де він знайде доньку господаря Великої Води! Ось де чекає дівчина, якою він снив!
— Як її звати? — спитав він, тамуючи схвильований віддих.
— Сольда, а Ойху інакше її називає. Не дозволяє їй з'являтися на люди. Улюблена його донька. Нікому не хоче її віддавати.
— Як же її побачити?
— Не знаю. Живе вона в хижі на високих палях. Ойху до неї нікого не пускає.
— Але ж ти Уомі,— почувся несподівано голос Ходжі.— Інші не можуть — Уомі все може! Йому допомагає сам Дабу!
Це було сказано з такою непохитною переконаністю, що Карась, котрий досі мовчки сидів осторонь, ствердно кивнув головою — він цілком згоден із Ходжею.
Уомі схвильовано почав ходити біля куреня.
— Уомі поїде,— мовив він.
— Стережись,— сказав Набу.— Ойху страшний.
Уомі рвучко ступнув до Набу і обома руками стиснув його вузькі плечі:
— Набу, покажи шлях до мису Ідолів! Уомі поїде до своєї нареченої.
Набу завертів головою:
— Ні! Набу боїться. Ойху дізнається — накаже вбити. І тебе звелить убити. Він страшний...
— Кому звелить?
— Жовтолицим. Вони його слухають. Він страшний.
Несподіваний шелест змусив Уомі озирнутися. В курені, біля самого входу, визираючи з-за сухого галуззя, стояла Кунья. Вона була бліда. Очі злякано розширені, голі руки міцно притиснуті до грудей. Виткнувшись із куреня, вона з таким жахом слухала Набу, наче їй самій загрожувала небезпека.
— Кунья! — мимоволі гукнув її Уомі.
Але дівчина, затуливши лице руками, миттю шаснула в курінь, Уомі не встиг і слова додати.
— Слухай-но,— мовив Карась.— Ми і без Набу знайдемо завтра дорогу. Діди й чоловіки із селища знову їдуть на мис Ідолів.
— Навіщо?
— Справляти свято ведмедя.
— Вони вже їздили,— пояснив Набу,— але поспішили назад. Боялися, що чужинці зруйнують селище. Ведмедя привезли, а вбити не встигли. Знову поїдуть справляти ведмеже весілля.