Зараз Ойху не приділяв їм особливої уваги, і вони могли жити собі досить спокійно й навіть сито. Їм доволі перепадало від тих щедрих дарів, що їх близькі й далекі рибальські та мисливські селища доставляли славному ворожбиту, знахарю, чаклуну, повелителю вод і вітрів.
Одну велику хижу займали сім'ї менших братів. Житло ж самого Ойху стояло зовсім окремо, віддалік од інших, у молодому березовому гайку. Ця хижа була найбільша і стояла на високому помості, спорудженому на товстих колодах.
Йолду та інші діди, поштиво кланяючись, наближалися до цього страшного житла. На помості не видно було нікого. На сходнях лежав костур. Це мало означати, що Ойху вдома, але не бажає, щоб його турбували. Вхід до хижі був затулений хутряною запоною.
Діди зніяковіло перезиралися і спершу не знали, на яку ступити. Потім Йолду сів на траву, за ним посідали й інші і довго чекали, поки нарешті з'явиться господар.
Чи він справді спав і не бачив гостей, які прийшли засвідчити йому свою пошану, чи просто прикидався, що не бачить?
Ойху любив почванитися, потішити себе своєю владою і безпорадністю прохачів.
Сонце вже хилилося до обрію, коли Йолду підвівся, за ним усі діди, і вони тихо й обережно пішли собі геть.
Побачення відбулося тільки рано-вранці наступного дня.
Ойху прийняв подарунок від дідів,— свіжих лососів, і наказав одразу ж, не відкладаючи, розпочинати ведмеже весілля.
Ведмідь сидів у великій клітці. Глибоко забиті в землю соснові стовбури, міцно переплетені між собою гіллям, утворювали стіни цієї клітки. Стеля її також була зроблена з важких колод, скріплених віттям так, щоб ведмідь не міг розібрати їх. Один бік клітки складався з горизонтальних колод, які при потребі можна було відв'язувати й забирати. Колоди тут було покладено з проміжками, крізь які ведмідь міг просовувати тільки лапи.
Коли урочиста весільна процесія наблизилася, ведмідь зустрів її ревінням, що нагадувало невдоволене охкання. Сам Йолду підійшов до клітки і став частувати ведмедя великими щуками і лососями.
Після Йолду підходили й інші. І кожен, годуючи бранця, ласкаво примовляв до нього.
— Їж! — говорили вони.— Добре їж. Скоро прийде твоя наречена.
Аж ось почувся пронизливий вереск. Із-за кущів з гамором і піснями показався натовп людей, переважно молодих чоловіків і юнаків. Посеред цієї галасливої юрби вирізнялася струнка постать дівчини.
На ній було розцяцьковане весільне вбрання нареченої. Щоки підфарбовані яскравою червоною фарбою, чоло — жовтою, точнісінько так, як це робили наречені в Селищі-на-Палях.
Це була «ведмежа наречена», яка мусила розважати його під час свята.
Танцівниця мала довгі чорні коси, стрункий стан, і здалеку її рухлива гнучка постать здавалася гарною. Але з ближчої відстані впадало в око, що дівчина підсліпувата, кирпата, із завеликими губами й випнутими щелепами, що викликали огиду.
Роль нареченої виконувала Гулінда, одна з менших доньок Ойху, народжена жовтолицьою дружиною. Вона танцювала за наказом самого Ойху, котрий любив такі свята.
Як тільки пролунав вереск танцівниці, одразу ж почулися глухі удари бубнів, і на галявину з тих же кущів вийшов сам ворожбит.
Уомі стояв у натовпі прибулих і з цікавістю придивлявся до володаря мису, що поважно й урочисто наближався до них.
Тільки від самого вигляду ворожбита кожного проймав якийсь незбагненний жах. Оточений почтом своїх низькорослих жінок і дітей, Ойху здавався поміж ними велетнем. Проте не високий зріст наганяв на людей трепет. У всій його постаті з довгою шиєю й пихато задертою головою, в пронизливому погляді сірих очей, що так і впиналися в того, на кого він дивився, було щось гордовите і водночас хиже.
З появою господаря мису на устах людей завмерли розмови й сміх. Усі якось зіщулились, чекаючи, поки він наблизиться, і нарешті один за одним попадали ниць на землю.
Ойху пройшов повз лежачих гостей і сів на великому камені навпроти клітки.
— Ну! — глухо, без найменшого напруження мовив він, проте голос його гучно пролунав у тиші, що панувала довкола.
Ворожбит махнув рукою, і танцівниця знову під вереск і зойки свого почту закружляла, завихрилася в танку.
Чимдалі танок ставав бурхливіший. Дівчина рухалася по колу перед ведмедем, що уважно стежив за нею маленькими очицями. Вона підходила впритул до клітки, одскакувала від неї, вертілася, виставляючи то одне плече, то друге.
Дедалі завзятіше лунали співи та зойки, гриміли бубни, притупували ноги, а «наречена» під цей дикий акомпанемент все танцювала. Нарешті вона стала на одне коліно, обвела руками довкола голови і впала навзнак.