Звідки вони взялися?
Усі четверо голосно розмовляли, але Кунья нічого не розуміла, так швидко вони торохтіли. І сміялися якось уривчасто, неприємно.
Один із чоловіків заклав у рота два пальці й пронизливо свиснув. Поблизу хтось свиснув у відповідь, і за хвилину з-за повороту річки вигулькнуло два довгих вузьких човни.
Жовтолиций, що досі тримав Кунью, поставив її на землю.
— Гарна дівчина! — сказав він зрозумілою Куньї мовою, хоча й з якимсь дивним акцентом.— Дівчино, ти любитимеш мене?
Та раптом найогрядніший з чоловіків, у волоссі якого стирчало два лебединих пера, сердито закричав, затупав ногами, і всі інші одразу ж притихли. Кунья зрозуміла, що це — найстарший.
— Моя дівчина! — сказав гладкий і почав підштовхувати її до човна.
Кунья рвонулася й з криком стрибнула у воду, та старший одразу ж наздогнав й витяг її за волосся. Жовтолиці скрутили їй руки і кинули на дно човна. Дівчина пручалася й лементувала, аж поки її зв'язали й заткнули рота чимось м'яким.
Вранці Ойху покликав Алдая, п'ятнадцятирічного хлопця, сина однієї з своїх численних дружин. Алдай примчав, наче вітер. Він добре знав круту батькову вдачу: на його поклик треба було з'являтися ту ж мить. Ойху наказав хлопцеві піти на мис Ідолів і діждатися там Уомі. Суворо звелівши, що говорити і як діяти, Ойху повернувся до своєї хижі і ліг відпочити.
Прокинувся чаклун від якогось настирливого грюкання. Били палицею по колодах, що на них височів поміст.
Ойху невдоволено відхилив запону над входом:
— Хто там?
У відповідь знову почувся грюкіт.
Внизу, на землі, стояло троє жовтолицих; гладкий, вилицюватий, з двома лебединими перами у волоссі, стукотів руків'ям списа по ялиновій колоді.
— Хто там грюкає? — сердито крикнув Ойху.
— Узун.
— Чого прийшов?
— Дарувати.
— А що там таке? — запитав Ойху лагідніше.
— Дівчину впіймав,— вищирив Узун білі гострі зуби.— Узун хоче дівчину дарувати!
— Звідки взяв?
— Вона біля річки сиділа. Гарна дівчина!—зацмокав язиком Узун.
— Веди,— мовив Ойху і зайшовся тоненьким сміхом.
— Добре. Тільки зроби так, щоб звіра більше стало. Зовсім погані влови. Мало звірини в лісі. Голодуватимемо.
— Це можна!
Узун крекнув і зацмокав язиком, розхвалюючи свій «подарунок».
— Ну йди, йди! Сам побачу.
Ойху схопив довгу палицю і почав спускатися хиткими східцями вниз. Коли кроки його стихли, хутряна запона в хижі гойднулася, промайнуло біле жіноче обличчя. Потім маленька жіноча рука одсунула запону, і у щілині блиснули, як ніч, чорні очі, а з-під хутряної завіси висунулася нога.
За Ойху, що простував до річки, стежили пильно. Коли Ойху та його жовтолиці супутники зникли в кущах, за запоною почувся приглушений жіночий сміх, і запона опустилася.
За мить від узлісся долинув протяглий свист, і на стежку вийшло двоє чоловіків. Менший, то був Алдай, ступав попереду, за ним ішов високий і стрункий юнак із списом у руках.
Це був Уомі. Обидва простували до спорудженого на палях житла Ойху.
Подорожні підійшли до хижі, і хлопець свиснув удруге.
З хижі ніхто не з'являвся.
— Нема його,— мовив Алдай.— Іди, Уомі, Ойху велів іти.
Уомі ступив на сходні. За запоною хтось скрикнув і затупотів босими ногами.
Уомі завагався на мить. Чому охопив його дивний острах і він нерішуче дивиться на спущену запону? Хіба не він сміливо ходив на ведмедя, не він безстрашно бився з п'ятьма суамінтами?
— Я піду,— сказав хлопець.— А ти прислухайся, вона гукне.
Лишившись на самоті, Уомі вслухався в тишу, що здавалася йому нестерпною.
В хижі знову почулися чиїсь кроки, і знову все стихло. Голова Уомі йшла обертом, як тоді, уві сні, коли він бачив Краплю.
Минуло ще кілька хвилин, і всередині хижі почулися дивні звуки — чи то стриманий сміх, чи ридання.
Одним махом Уомі вилетів на поміст і відкинув запону, що затуляла вхід...
Хижа здалася йому низькою й темною. Світло проникало тільки через вхідний отвір.
Після яскравого сонця надворі Уомі ледь розрізнив те, що його оточувало: звірині черепи, розвішані на стінах, гіллясті оленячі роги, велетенські глиняні посудини по кутках хижі. Дивним йому здалося, що він, Уомі, стоїть у самісінькому лігві страшного чаклуна і що десь поряд ховається та, задля якої він рвався сюди, на край світу,— дівчина, якою він снив, таємнича наречена, що являлася йому в нічних видіннях!
Уомі стояв непорушно, і серед тиші, що панувала навколо, він почув чиєсь дихання і шурхіт одежі за хутряною перегородкою. Мовчанка гнітила його. Він рішуче ступив уперед і відкинув завісу.