Вони бачили, як Уомі вискочив з хижі Ойху, як помчав до річки, вимахуючи кинджалом. Його поведінка розтривожила товаришів, вони подалися слідом за ним і настигли вчасно.
Карась швидко відв'язав бранців, узяв бронзовий кинджал з руки вже мертвого Ойху і подав його Уомі.
— Швидше до човна! — крикнув він.— Ось-ось позбігаються тутешні.
Уомі схопив на руки знесилену Кунью, і всі мерщій рушили до озера, де на них на березі чекав човен.
Весільна дружина Уомі поверталася додому, всі човни з Селища-на-Палях покинули гирло Чорної річки.
Гунда була безмежно щаслива, що Уомі назвав Кунью своєю нареченою, тепер вона вже не боялася, що дівчина із синових сновидінь занапастить його.
Її не дивувало й те, що Кунья виявилася донькою господаря Великої Води. Ну то й що! Коли Уомі — син Дабу, то чому Кунья не може бути донькою іншого Невидимого?
Другого дня в таборі рибноозерців тільки й балачок було, що про останні події біля мису Ідолів.
Йолду і всі жителі селища вблагали Уомі та його супутників погостювати в них ще хоч кілька днів. І гостинність ця пояснювалася не лише тим, що шкода було розлучатися з дочками, вони були безмежно вдячні рибноозерцям за звільнення з-під влади жорстокого Ойху.
Тепер у них у всіх розв'язалися язики, і рибноозерці наслухались, якого страху натерпілися від цього гидкого чаклуна мешканці всіх навколишніх селищ, скільки лиха зазнали від нього.
З глибини лісів на легких човниках приїздили звіролови, щоб переконатися, чи правдива то чутка, що дійшла до них. Дізнавшися, що Ойху таки вбито, вони йшли до табору рибноозерців і просили показати їм Текту, який не побоявся підняти руку на чаклуна і виявився дужчим за нього.
Нарешті, набенкетувавшись, весільна дружина рибноозерців спорядила свої човни і рушила в путь.
З молодими жінками поверталися всі, крім Текту й Ходжі. Навіть Карась прихопив собі доньку Йолду.
Розпрощавшися з гостинними господарями, що проводжали їх, рибноозерці рушили знайомим річковим шляхом на південь. До свого рідного селища Ку-Піо-Су дісталися вони не скоро, тільки навесні наступного року.
Немало часу згаяли, перетягаючи волоком, під холодними осінніми дощами, свої човни до мілководної притоки бурхливого Білого озера.
До Великої ріки вони спустилися тільки пізньої осені, коли настали короткі дні, темні безмісячні ночі, коли небо заснували холодні хмари, а поривчасті північні вітри ладні були щомиті захльоснути хвилями низькі борти човнів.
Дружинникам довелося зазимувати в одному з рибальських поселень на березі Великої ріки, нашвидку спорудивши курені та землянки, бо зима вже підступила впритул.
В цьому селищі і Текту знайшов собі гарну дівчину й віддав за неї всі Гундині намиста, які ще лишалися в його дорожній торбі.
Тільки наступної весни, коли засяяло й пригріло сонце, допливли вони нарешті до рідного Рибного озера.
Минаючи Кам'яну Щілину, мандрівники дізналися, що майже в один день померли чаклунка Рефа та її син Урхату, в котрого відкрилися старі рани, сліди страшних ведмежих пазурів. А через кілька днів на березі річки знайшли мертвого Піжму — адже нікому було рятувати його від тортур злої Хонди.
Човни повернули з русла Великої ріки в Рибне озеро. Небо рябіло перелітним птаством: летіли журавлі, над озером кричали кулики і чайки, а на воді лебедині зграї святкували прихід матері всіх лебедів — радісної, сніжно-білої Куррумби.
Біля причалу на острівці Ку-Піо-Су вже весело юрмилися люди. Дітлахи перші помітили вдалині численну флотилію і догадалися, що це повертається весільна дружина Уомі.
З домівок повиповзали і старі і малі. А найстаршого серед старих — діда Азу — по-під руки вивели на пристань, щоб він побачив, яких жінок добула собі молодь, що мандрувала на Край Світу до берегів далекої Великої Води.
