Уомі встав, тільки-но почало пригрівати сонце. Свіжа роса ще блищала на траві. Уомі скинув одяг, збіг з берега і, здіймаючи бризки, кинувся у воду.
Купання освіжило Уомі. Він відчув новий приплив сили. Одне бажання охопило його: швидше, швидше побачити матір і рідне селище!
Він хутко зібрав пожитки й хотів уже зштовхнути на воду довбанку, коли нараз нова думка зупинила його. Річка в цьому місці була дуже звивиста. Вона робила тут кілька великих колін. Потрібно було близько двох діб, щоб добратися річкою до Ку-Піо-Су.
Уомі рвався додому й вирішив іти туди сухопуттям, просто лісом.
Він перекинув човен у густих заростях верболозу, сховав під нього жердину й весело і швидко піднявся на високий берег. Край яру, яким він спускався вчора, знайшов знайому з дитинства стежку.
Стежку цю проклали зубри ще з незапам'ятних часів. Ходили нею й інші звірі. Виводила вона до ручаю, що впадав у озеро саме навпроти селища.
Уомі швидко закрокував стежкою зубрів. Спочатку майже біг, перестрибуючи через повалені дерева. Попереду він раптом почув тріск гілок. Це кинулися врозтіч лосі з лосятами, і Уомі встиг помітити, як темно-бурі спини звірів майнули й зникли в хащах.
Коли він ішов випаленою блискавками галявиною, на узліссі він раптом помітив величезного головатого звіра. Темна борода у нього звисала до землі, короткі криві роги виглядали з-під купи хвилястої шерсті.
Велетень ступив уперед і спинився. Він втупився хижими очима в постать людини, яка насмілилася стати на його шляху. Зубр стояв без усякого страху. Уомі бачив, як білки його очей почали наливатися кров'ю. Копитом передньої ноги горбатий бичок підкинув угору суху землю.
— Не гнівайся, Рогатий Господарю! — сказав Уомі.— Уомі пропустить тебе. Він не займе ні тебе, ні твоїх дітей. Не заступай йому дороги!
Мисливець одійшов убік, не спускаючи очей з кошлатого велетня. Зубр почекав і, форкнувши, рушив уперед звичною дорогою.
Услід за ним з'явилося кілька самок з телятами. Позаду замикав похід великий і, певно, дуже старий зубр. Він був іще кошлатішим за першого. Одне око він тільки ледь скосив на людину, яка стояла нерухомо.
Коли затихли кроки звірів, Уомі знову ступив на стежку й, затамувавши подих, прислухався до лісового шурхоту.
Скрізь було тихо. Вітер не ворушив ні гілок, ні листя. Лише виводок співочих дроздів тривожно перелітав по кущах, сполоханий стадом рогатих страховиськ, та зелений дятел з писком зірвався зі стовбура і зник у гущавині.
Пополудні Уомі вийшов з-за густого узлісся на високу кручу. У нього захопило дух. Біля ніг, там, унизу, простяглася світла гладінь рідного озера, його батьківщина, колиска його дитинства, щедра годувальниця рідного селища.
Озеро широкою голубою стрічкою вигнулося, як підкова. Кінці його губилися десь далеко за виступами берегів. Звідти долинали голоси птаства. Кигикали чайки і кружляли над самісінькою водою. Табунцями літали качки. Дзвінко висвистували кулики.
Уомині очі лише ковзнули по цьому простору. Укріплений острівець Ку-Піо-Су — ось що прикувало його погляд.
Як і чотири роки тому, димок сірими цівками вибігав із загострених покрівель, розкиданих уздовж усього острівця, з'явилася і нова покрівля.
Уомі з обережності вирішив спуститися в яр, щоб добігти до містка, раніш ніж його помітять жителі.
Але не встиг він ступити й кількох кроків до краю яру, як перед ним виросли дві стрункі постаті: голубоока дівчина в короткій шубці і молодий мисливець, одягнений у лосячу шкуру.
— Хто це? — почувся тривожний оклик.
— Я. Уомі,— пролунало у відповідь.
Ту ж мить мисливець упав на коліна й, охоплений жахом, простягнув перед собою руки:
— Уомі? Душа Уомі чи його тінь? Ти прийшов покарати нас? Уомі! Уомі! Не вбивай брата твого, Текту. Ось сестра твоя, Ная. Не вбивай нас!
Побілілі губи його тремтіли.
— Я не тінь! Я живий. Сам Уомі. Повернувся додому, щоб жити. Текту, брате, не бійся! Я живий...
За мить обидва брати і сестра уже міцно зчепилися руками і засипали один одного запитаннями, на які ледве встигали відповідати. А ще через годину, тримаючись за руки, вони вже бігли містком до селища. Ная і Текту голосно кликали родичів прийти і подивитись.
— Уомі повернувся! Зовсім повернувся! Живий і неушкоджений! Сам Дабу, батько всіх дубів, допомагає йому!
Розбуджені криком собаки здійняли шалений гавкіт. Кричали й верещали діти. З усіх кінців озера до острівця уже повертали носи своїх човнів стривожені криком рибалки. Жінки й дівчата поквапливо вилазили з низьких хижок. Дехто уже кинувся назустріч; попереду всіх бігла напіводягнена Гунда, і світлорусі пасма її волосся, підхоплені вітром, розвівалися за нею.