— Уомі! Уомі! — кричала Гунда, і, тільки-но вони зустрілись на прибережному піску, впала до його ніг немов у маренні, і почала гладити подряпані колючками його коліна.
Коли Мандру почув, що Уомі повернувся, він змінився на обличчі, довго сидів згорбившись на лежанці й тримався рукою за груди.
Дід не захотів чи не зміг вийти до вигнанця. І в той час як Уомі розповідав родичам про свої пригоди, Мандру сидів заплющивши очі. Можна було подумати, що він спить.
Нарешті він розплющив очі. В хижі не було ані душі. Від малого до великого — всі пішли послухати Уомі.
Мандру покликав жінок. Ніхто не озивався. Дід хотів був підвестися, та кволі ноги не слухалися. Мандру важко зітхнув і, крекчучи, повалився на постіль. Він прислухався до голосів, які глухо долинали до нього.
Уомі розповідав про роки, проведені в чужих людей, про те, як вони живуть, що їдять, як вдягаються, про чорну смерть, адже вона одного літа забрала майже половину жителів їхнього селища.
Чотири роки прожив Уомі в тих людей. Вони навчили його багато такого, чого не знав ніхто з жителів Ку-Піо-Су, навіть сам Мандру. Вони навчили його виготовляти кремінну пилку, знаряддя, яким можна пиляти і дерево, й камінь; навчили ставити засідки на птахів та звірів. Вони майстерно роблять дерев'яні пращі для кидання каменів, не такі як у Ку-Піо-Су, а набагато кращі. Камінь з такої пращі летить далеко й влучно. Разом з ними Уомі захищав їхнє селище від бродячих лісових людей. Бродячі напали на селище саме тоді, коли там залишилося мало чоловіків. Лісові люди вже перемагали. Тоді Уомі забіг у якусь землянку, накинув на себе ведмежу шкуру з ведмежою головою і з риком кинувся на ворогів. Ті подумали, що це сам Ведмежий господар, і, охоплені жахом, кинулися до лісу. Тим часом нагодилися чоловіки, які були на полюванні, і спільними зусиллями прогнали бродячих.
Іншим разом йому пощастило врятувати їхнього найстарішого жителя. Дикий вепр повалив його, і Уомі пробив списом серце ошалілого звіра.
За це всі полюбили Уомі й стали вважати його своїм. Жити в них було добре й ситно. Але минуло чотири роки, і Уомі затужив. Йому почали снитися мати Гунда, озеро, селище Ку-Піо-Су. Мати кликала додому, і йому так захотілося побачити все рідне, що він не витерпів. Одного літнього ранку сказав дідам:
— Хочу додому! Мати кличе Уомі. Щоночі кличе.
Діди похитали головами і промовили:
— Мати кличе — треба йти. Матір треба слухати!
Це були добрі люди. Вони казали:
— Ми тебе не затримуємо. Иди!
Раптом з натовпу почулося голосне схлипування. Це плакала Гунда. Всі оглянулися.
— Це правда. Я щоночі кликала Уомі,— промовила вона.
Уомі усміхнувся, стріпнув чубом і вів далі свою розповідь:
— Старий, якого Уомі врятував, дав йому чарівного ножа, такого ще ніхто не бачив у Ку-Піо-Су. Він сказав: «У кого цей ніж, тому ніхто не страшний. Ніж не простий. Його привезли чужі люди. Він блищить, як вогонь. Він врятує тебе від усякої біди. Ніхто не посміє тебе скривдити».
— Покажи,— почулися голоси цікавих.
— Покажу,— сказав Уомі,— але раніш нехай побачить його Мандру.
Так говорив Уомі.
Він стояв на рівному майданчику, всипаному черепашками та риб'ячими кістками, саме перед хижою, де жила Гунда.
Сюди зібралися всі селищани. Спереду сиділи діти й сліпий Ходжа. Далі навпочіпки розмістилися діди. Жінки поприсідали, чоловіки стали за ними. Дівчата юрмилися трохи збоку, а поряд з Уомі, не зводячи з нього погляду, стояли Гунда і голубоока Ная. Найдивовижнішим з усього, що розповів Уомі, була розповідь про те, як Уомі ходив до самого Дабу і як душа Дабу явилася в подобі пугача.
— Знайте,— сказав Уомі, — батько Уомі — сам Дабу. Він прийняв мою жертву. Пугач їв м'ясо, яке Уомі йому приніс. Він дав мені пір'їну, щоб усі знали: Уомі — син Дабу.
Уомі дістав з-за пазухи велику смугасту пір'їну з крила нічного птаха й підняв її над головою.
Почулися здивовані вигуки. Лише невидющі очі старого Ходжі дивилися кудись у небо, а ліве вухо його було наставлене до Уомі. Він усе хотів чути.
Селище Ку-Піо-Су було переможене. Всі захоплено дивилися на Уомі. Син Гунди став героєм, овіяним незвичайною таємницею.
Усі хотіли швидше побачити чарівний ніж і натовпом повели Уомі до хижі Мандру.
Тільки сліпий Ходжа лишився на прибережному піску. Обличчя його сяяло; він, здавалося, не помічав тиші, що раптово настала.