Хижа Мандру — найбільша в селищі. Вона схожа на конус, глибоко вкопаний у землю. Щоб потрапити в неї, треба було пройти вузьким коридором. Вірніш, не пройти, а проповзти, бо вхід був низький.
Долівка в хижі майже на цілий метр нижче рівня грунту. Земля, яку викинули під час поглиблення хижі, оточувала її високим валом, що правив за основу будівлі і за її стіни. Очеретяну покрівлю хижі, на яку зверху для тепла було покладено шар зшитих звірячих шкур, з зовнішнього боку підпирали довгі жердини.
Діди перші ввійшли до хижі. За ними слідом — чоловіки та кілька жінок. В хижі було темно.
Вогнище майже погасло, і лише кілька жарин жевріло, напівзасипані попелом. Димова дірка була єдиним отвором, через який сюди проникало світло.
Коли очі Уомі звикли до півмороку, він розглядів перед собою худого, білого, як лунь, діда, що мовчазно втупився в нього вицвілими очима. Хтось устиг підкинути у вогнище глиці та соснових гілок, полум'я спалахнуло і освітило простору хижу.
Основою її служило правильне коло на двадцять кроків у поперечнику. Земляні стіни були закриті щільним плотом і навколо оточені низькими й широкими земляними лежанками, вкритими шкурами лосів, вовків та ще якихось звірів. На лежанках можна було сидіти, як на лавах, і лежати головою до стіни, простягнувшися на весь зріст. Кільце лежанок переривалося лише біля входу. Тут два товстих стовпи підпирали покрівлю, а ще таких чотири були вкопані посеред хижі.
Два глиняні горщики, заввишки майже в половину людського зросту, стояли обабіч входу. В них жінки зливали воду, що її носили з річки берестяними відерцями.
Уомі нічого не цікавило. Він бачив перед собою тільки Мандру, головного винуватця його тривалого вигнання.
— Говори,— сказав Мандру, простягнувши вперед бліду, кістляву руку.— Де був? Навіщо повернувся?
— Був далеко,— мовив Уомі. — Повернувся жити вдома.
— Розповідай,— наказав старий.
І Уомі мусив повторити ще раз те, як жилося йому на чужині.
— Слухай, Мандру! — закінчив Уомі й ступив кілька кроків уперед.— Уомі жив у чужих. Вони врятували його. Вони поїли і годували Уомі. Вони зігріли, коли він замерзав. Вони давали все, що йому було потрібно. Та Уомі не забував про Рибне озеро. Він сумував за матір'ю, яка його вигодувала. Тоді Уомі задумав повернутися. Чужі дали йому човна, зброю й відпустили його. Вони хотіли, щоб Уомі взяв собі за дружину найкращу дівчину. Та Уомі хотів повернутися, і тоді їхній старший дав оцього ножа.
Уомі враз вихопив з-за пазухи якусь гостру і довгу річ, вона блиснула у його руках. Це був бронзовий ніж, на відточеному лезі якого відбивалося полум'я.
Уомі вів далі:
— Старший сказав: «Візьми! Цей ніж не простий. Його зробили люди, які живуть далеко. Я виміняв його за двадцять куниць та ведмежу шкуру. В кого цей ніж, той нікого не боїться. Цей ніж подібний до грому. Кому він проб'є серце, той умирає».
Уомі змахнув кинджалом, показуючи, як він битиме ворога.
І всі побачили, що Мандру зблід як смерть. Присутні в хижі враз замовкли і, затамувавши подих, чекали, що буде.
— Чотири роки Уомі жив у чужих,— сказав Уомі.— Чотири роки плакала за ним його мати. Але Уомі не забув ні озера, ні рідного селища. Діди Ку-Піо-Су віддали Уомі річці, щоб вона втопила його. Та Уомі живе і став дужчим, ніж раніш. Мандру сказав: Уомі — син Злого Лісовика. А Уомі каже: це не так. Уомі був у самого Дабу і бачив його душу. Вона була схожа на пугача. Вона їла м'ясо, що його Уомі приніс. Вона відкрила йому правду: не лихий Невидимий був батьком Уомі, а сам Дабу, батько всіх дубів... І ось, поглянь, діду: пугач дав Уомі свою пір'їну і сказав: «Покажи її Мандру! Нехай він знає, що Уомі — син Дабу».
Мандру підвівся, спираючись на гачкувату палицю, і в очах нього відбився непідробний жах.
Якийсь час він мовчки дивився на Уомі, потім тихо поворушив губами і насилу видушив:
— Живи! — Сів на лежанку й додав: — Син Дабу!..
У селищі Ку-Піо-Су бенкетували. Гульбище точилося до самої ночі, а на другий день знову з ранку до вечора. Того дня, коли повернувся Уомі, ніби навмисне був добрий улов. Рибалки привезли в своїх човнах силу-силенну щук, коропів, чечуг, а чоловіки з хижі Сайму вполювали в лісі дику кізку. Їжі було вдосталь, і це веселило всіх. До того ж усі раділи, що найстарший дід прийняв Уомі. В кожного на устах були останні слова Мандру.
Якщо справді Уомі — син Дабу, батька дубів і заступника Ку-Піо-Су, то вже давно будь-яку силу втратили всі оті страхи, через які колись прогнали Уомі.