— Звичайно, — погодилася Христина, — перенесіть її куди-небудь. Навіщо їй зі мною здихати.
Олег намацав на полиці банку з маслом, налив у каганець і запалив його. Зразу посвітлішало. І стало видно широке ліжко, на якому під шкірами лежали поруч Христина і Ліз. Олег завжди дивувався, наскільки вони схожі, не повіриш, що навіть не родичі. Обидві білі, з жовтим волоссям, з широкими видовженими обличчями, м’якими губами. У Ліз зелені очі. У Христини очі заплющені. Але кажуть, також були зеленими.
— Масла ще на тиждень вистачить, — сказав Олег. — Старий потім принесе. Ви не шкодуйте. Чого в темряві сидіти?
— Шкода, що я захворіла. — сказала Ліз. — Я хотіла б піти з тобою.
— Наступного разу, — сказав Олег.
— Через три роки?
— Через рік.
— Через цей рік, отже, через три наших роки. У мене хворі легені.
— До зими ще довго, одужаєш.
Олег розумів, що говорить не те, чого чекає від нього ця дівчина з широким обличчям. Коли вона говорила про похід, вона мала на увазі щось зовсім інше: щоби Олег завжди був поруч з нею, тому що їй страшно, вона зовсім самісінька. Олег намагався бути ввічливим, але це не завжди виходило: Ліз дратувала його — її очі завжди чогось просили.
Христина звелася з ліжка, підібрала палку, підійшла до печі. Вона все вміла робити сама, але хотіла, щоб їй допомагали сусіди.
— З розуму зійти, — бурмотіла вона. — Я видатний учений, жінка, колись відома своєю красою, змушена жити у цьому хліві, покинута всіма, ображена долею...
— Олеже, — сказала Ліз, спираючись на ліктях. Відкрилися великі білі груди, і Олег відвернувся. — Олеже, не йди з ними. Ти не повернешся. Я знаю, ти не повернешся. У мене відчуття...
— Може, води принести? — запитав Олег.
— Вода є, — відповіла Ліз. — Ти не хочеш мене послухатись. Ну хоча б раз у житті!
— Я пішов.
— Іди, — прошепотіла Ліз.
У дверях його наздогнали слова:
— Олеже, ти подивися, може, знайдеш десь якісь ліки від кашлю. Для Христини. Не забудеш?
— Не забуду.
— Забуде, — сказала Христина. — І в цьому нема нічого дивного.
— Олеже!
— Ну що?
— Ти не сказав мені — “до побачення”.
— До побачення.
***
Старий умивався на кухні.
— Великих звірів убили ви, — сказав він. — Шерсть тільки погана, літня.
— Це Дік із Сергіївим.
— Ти сердитий? Ти був у Христини?
— Там все нормально. Потім занесете їм масло. І ще в них картопля закінчується.
— Не хвилюйся. Зайди до мене, поговоримо насамкінець.
— Тільки недовго! — крикнула мати з кухні.
Старий посміхнувся. Олег зняв рушник, простягнув йому, аби зручніше було витирати ліву руку. Праву Старий втратив років п’ятнадцять тому, коли вони вперше намагалися дійти до перевалу.
Олег пройшов у кімнату Старого, присів до столу, відполірованого ліктями учнів, відштовхнув саморобну рахівницю із висушеними горіхами замість кісточок. Скільки разів він сидів за цим столом? Декілька тисяч разів! І майже все, що знає, почув за цим столом.
— Найстрашніше відпускати тебе, — сказав Старий, сідаючи навпроти, на вчительське місце. — Я сподівався, що через декілька років ти заміниш мене і навчатимеш дітей.
— Я повернуся, — сказав Олег. Він подумав: “А що зараз робить Мар’яна? Гриби вона вже замочила, потім переклала свій гербарій, вона обов’язково перекладає гербарій. Збирається? Розмовляє з батьком?”,
— Ти мене слухаєш?
— Так, звичайно, вчителю.
— І водночас я сам вимагав, щоби тебе взяли за перевал. Напевно, тобі це необхідніше, аніж Діку чи Мар’яні. Ти будеш моїми очима, моїми руками.
Старий підняв руку і подивився на неї з цікавістю, ніби ніколи не бачив її. І задумався. Олег мовчав, оглядаючи кімнату. Старий інколи замовкав так, раптово, на хвилину, на дві. У кожного свої звички. Вогник каганця миготів на блискучій поверхні мікроскопа. В ньому не було основного скельця. Сергіїв тисячу разів говорив Старому, що порожня трубка надто велика розкіш, аби тримати її на поличці, наче прикрасу. “Дай її мені в майстерню, Борисе. Я зроблю два чудових ножі”. Але Старий не віддавав.