Олег дуже втомився, хотів спати, думки вертілися хаотично і ліниво. Вчора вони йшли цілий день, намагалися весь час підніматися угору. Вони вже знали, що заблукали, але не переставали сподіватися, що все-таки вийдуть до перевалу, нехай і не в потрібному місці, це не так важливо — тільки б вирватися за хмари, нагору, туди, де немає безконечної заметілі.
Вони впали, — сили забракло навіть на те, щоб підігріти води, — навіть не дочекалися темряви. У сірій імлі, мовчки, наче виконуючи домовлений ритуал, вони розстелили палатку, утримуючи її, щоб не здуло вітром, потім загорнулися у неї і покірно лежали, відчуваючи, як запона стає важчою від снігу.
Вночі Олег прокинувся, — а може, йому здалося, що він прокинувся, — від жалості до матері. Він вже здогадався — саме тоді, вночі, у сні, — що ніколи більше не побачить її. І йому стало страшенно шкода її, тому що тепер мати, навіть якщо їх знайдуть і привезуть на Землю, усіма думками залишиться тут, на планеті, у неї більше нічого не залишилося. І йому стало соромно, як часто він говорив з нею різко і не хотів слухати її розповідей про батька і колишнє життя. Олег заплакав і мовчки, щоби не розбудити Сергієва, просив у матері пробачення.
***
Клавдія сіла за стіл попрацювати. І нічого у неї не виходило.
Через кілька хвилин вона упіймала себе на тому, що тупо дивиться у вікно. Ліс за ці тижні змінився: літо примусило розпуститися листя на деревах — маленькі зелені кульки на довгому волоссі гілок; мох випустив молоді пагони, які ледь тремтіли, коли близько пролітала комаха, намагаючись вхопити здобич; лишайники настовбурчилися і повільно дихали; у гущавині з’явилося значно більше тварин — чи поприходили з півдня, чи прокинулися після зимового сну. Ліс викликав у Клавдії огиду, але й притягував її. Це було дивовижне бажання, яке охоплювало її, як спрага — вийти в цей ліс і пройтися по ньому просто так, без скафандра, і нічого не боятися.
Ні, так не годиться, спам’яталася Клавдія і примусила себе думати про роботу...
Бракувало ще цього корабля! Гробниця Тутанхамона!
Клавдія була емоційна і сентиментальна жінка, але намагалася приховати це від оточуючих, бо інакше їй не місце у Дальній розвідці. Вона звикла за останні роки придушувати почуття, яких соромилася, і підтримування репутації обчислювальної машини, за що її поважали, але не любили, здавалося метою її життя. Дивно, що Клавдія не здогадувалася, що Срібляна та Саллі працюють з нею вже не в першій експедиції зовсім не тому, що Клавдія методична, працьовита і пунктуальна. Навпаки, вони любили іншу Клавдію, ту Клавдію, яку вона приховувала навіть сама від себе. Бачили, розуміли її і звично ігнорували суху маску начальниці. Вони обидві опікали Клавдію, як недолугого сина, якого не люблять однокласники в школі, зануду і відмінника, бо знали, що вдома, коли ніхто не бачить, він зовсім інший — і годинами панькається з хворим котиком, малює квіти чи випилює з дерева рицарський замок.
Клавдія закохалася в неправильного і веселого Павлиша ще на кораблі, коли й мови не було, щоби взяти його в експедицію. А закохавшись, почала ставитися до нього різко, холодно і підкреслено вороже. Їй цього разу вдалося обманути не тільки себе, а й проникливу Саллі. Коли ж виявилося, що випадково Павлиш летить саме з нею, її охопила така божевільна радість, що вона сама звично, уміючи боротися з собою і не розуміючи себе, витлумачила її як хвилювання, тому що саме така людина, як Павлиш, — небезпека для налагодженої експедиції. А оскільки Клавдія була людиною справи, то відразу ж переконала себе, що завдання експедиції — понад усе і треба піти на жертви, аби експедиція не зірвалася. Стиснувши зуби, згораючи в полум’ї кохання до Павлиша, вона узяла його на станцію. Коли ж виявилося, що Павлиш і Саллі, дві дорослі, добрі і веселі особистості, тягнуться одне до одного і їхнє зближення — лише питання часу, Клавдія знайшла багато аргументів, що змушували її як начальника експедиції зробити все, щоби не допустити цього зближення.
Можливо, через те, що Клавдія була постійно збуджена, вона не могла справді зрозуміти свого стану і перейнялася активною відразою до планети. Тим паче, що планета й справді була первісною, небезпечною і ворожою для людини. Вперше в житті Клавдія хотіла одного — щоб експедиція завершилася якнайшвидше і можна було повернутися у звичайний світ камеральних робіт і ділової метушні, світ, у якому її ніхто не розумів, але всі вважали, що розуміють.
І разом з тим, хоч якою огидною була для неї ця планета, хоч як тривожила її праведну душу, але цей світ приваблював її і тривожив.