— Не лякай, Борисе, — сказала мати. Її пальці нервово стукали по столу. — Псевдоісторичні казочки...
— Зачекай. Це не казка. Це точно задокументовано. Ця людина була останнім вікінгом. Ти пам’ятаєш, Олеже, хто такі вікінги?
— Ви розповідали про вікінгів.
— Вікінги долали моря, завойовували цілі країни, вони заселили Ісландію, висаджувалися на берегах Америки, яку назвали Вінланд, навіть заснували своє царство в Сицилії. У них була велика колонія в Гренландії. Там уже було декілька селищ, стояли кам’яниці та церкви. Та якось кораблі вікінгів перестали виходити в море. Їхні колонії перейшли у власність інших народів або були покинуті. Розірвався зв’язок із Гренландією. А тим часом тамтешній клімат усе суворішав, худоба вимирала, і гренландські поселення занепадали. Перш за все тому, що втратили зв’язок зі світом. Гренладці, колись сміливі моряки, розівчилися будувати морські кораблі, їх ставало все менше і менше. Відомо, що в середині п’ятнадцятого століття у Гренландії було останнє весілля. Нащадки вікінгів дичавіли, їх було надто мало, аби змагатися з долею, досягти прогресу, або хоча би зберегти старе. Уяви трагедію — останнє весілля у цілій країні! — Старий звертався до матері.
— Твої аналогії мене не переконують, — заперечила мати. — Багато було тих вікінгів, чи мало — ніщо би їх не врятувало.
— Альтернатива ж була! Прийшов би той німецький корабель років на тридцять раніше, і все склалося б інакше. Вікінги могли перебратися на континент і повернутися в людську сім’ю. Або інакше — налагодився би зв’язок з іншими країнами. З’явилися б купці, нові поселенці, хоча б нові знаряддя праці, знання... І все було б інакше.
— До нас ніхто не припливе, — сказала мати.
— Наш порятунок не у вживанні в природу, — пояснив Старий впевнено. Цього разу він звернувся до Олега. — Нам потрібна допомога. Допомога людства. І тому я вимагаю, щоби твій син пішов за перевал. Ми ще пам’ятаємо. І наш обов’язок — не розірвати часи.
— Пустопорожні балачки, — втомлено мовила мати. — Водички підігріти?
— Підігрій, — погодився Старий. — Поп’ємо окропу. Нам загрожує втрата пам’яті. Вже зараз носіїв хоча би крихти людських знань, мудрості стає все менше. Одні гинуть, вмирають, інші надто захоплені боротьбою за виживання... І ось з’являється нове покоління. Ви з Мар’яною ще перехідний етап. Ви наче кільце, що з’єднує нас з майбутнім. Яким воно буде, ти уявляєш собі?
— Ми не боїмося лісу, — сказав Олег. — Ми знаємо гриби і дерева, ми вміємо полювати в степу...
— Я боюся майбутнього, у якому владарює новий тип людини — Дік-мисливець. Він для мене — символ регресу, символ поразки людини у боротьбі з природою.
— Дік — хороший хлопчик, — заперечила мати з кухні. — Йому важко одному.
— Я не про характер, — сказав Старий. — Я про соціальне явище. Коли ти, Ірино, навчишся абстрагуватися від дрібниць?
— Буду я абстрагуватися, чи ні, але якби минулої зими Дік не вбив ведмедя, ми би всі повмирали з голоду, — буркнула мати.
— Дік вже відчуває себе аборигеном цих земель. Він покинув школу п’ять років тому. Я не впевнений, чи пам’ятає він абетку!
— Навіщо? — спитала мати. — Книжок немає, і листів писати нікуди. І нікому.
— Дік знає багато пісень, — сказав Олег. — І сам їх складає.
Олегові стало трохи соромно, що йому приємно відчувати неприязнь Старого до Діка, і тому почав захищати товариша.
— Не в піснях справа. Пісня — зоря цивілізації. А для малюків Дік — кумир. Дік — мисливець! А для вас, баби, він — приклад. “Глянь на Діка. Оце гарний хлопчик!” А для дівчат він — рицар. Ти не звертала уваги, якими очима на нього дивиться Мар`янка?
— Нехай дивиться. Заміж вийде. Для селища добре.
— Мамо! — не витримав Олег.
— А що?
Мати, як завжди, нічого не помічала довкола, жила в якомусь своєму світі, весь час згадувала минуле.
— І тебе цікавить світ Діка? — Старий нервував. Він навіть ударив кулаком по столу. — Світ сильних, щасливих дикунів?
— А що ти пропонуєш?
— Ось його. — Старий поклав свою важку долоню на Олегову потилицю. — Світ Олега — це мій світ, це твій світ, від якого ти намагаєшся втекти, хоч тобі ніякого іншого не дано.
— Борю, ти не правий, — заперечила мати. Вона пішла на кухню, зняла з вогню миску з окропом і принесла в кімнату. — Цукру немає.
— У мене також, — сказав Старий. — Зараз коріння тонке, несолодке. Еглі каже, що місяць доведеться перетерпіти. Поїмо з хлібом. Ти ж інтелігентна жінка і мусиш розуміти, що ми приречені на вимирання, якщо після нас прийдуть Діки-мисливці.