Дік побачив тіло Казика, наполовину занурене у воду, за декілька стрибків дістався до нього і підхопив на руки.
І в цю мить спалахнули блискавки, загуркотів грім, і небо наче впало на землю — так сильно, потужно уперіщив дощ.
Голова Казика безсило звисала, і Дік, несучи його на берег, підтримував її.
— Ти живий? — запитував він. — Ну, скажи, ти живий?
Він поклав Казика на березі і нахилився, прикриваючи собою від дощу.
— Шкода, — сказав раптом тихо Казик. — Я так просив, а вона не впустила.
— Що? — не зрозумів Дік.
— Вони нас не пускають, — спокійно сказав Казик. — Вони бояться. Ми дикі...
І він замовк.
І Дік зрозумів, що Казик умер.
Він підхопив його і побіг берегом догори. Йому здавалося, що ще можна щось зробити. Він почав гатити по склу ілюмінатора, щоб увійти на станцію. Але вікно байдуже і пружно відбивало усі удари Діка.
— Сволоцюги! — кричав Дік. — Ви його вбили! Впустіть, не ховайтеся!
Він розумів, що на станції нікого немає, що в будинку порожньо, але продовжував товкти у двері.
Він обернувся у відчаї, відбіг, підняв великий камінь. Такого йому б ніколи не підняти у спокійному стані. Але зараз він обійняв його, рвонув назад до дверей і зі всієї сили ударив по склу.
І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.
З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.
Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.
Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже мертва?
— Я вас уб’ю! — повторював він. — Я вас усіх переб’ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...
Станція була порожня. І не відкликалася.
У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки, — повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.
— Отак тобі! — закричав він.
І раптом він згадав про Мар’янку. Мар’яна в лісі. Одна.
На неї теж можуть напасти.
Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.
Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.
Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.
Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутний ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.
У Павлиша був час на роздуми.
Раптом він згадав, перебираючи в пам’яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.
Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.
Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з’явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш, — це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...
— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.
— Що це?
— Здається, повітряна куля.
— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.
“Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців”.
— Саллі!
— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?
— Невже ти не бачиш?
— Рука. Звідки?
— Вони були на складі. Пам’ятаєш?
— Мені здається, що це рука мавпи.
— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.
— Тоді все зрозуміло, — здогадалася Саллі. — Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.