Дік забіг у кімнату. Мар’яна лежала на дивані. Обличчя було бліде, вони, виявляється, роздягнули її і накрили простирадлом.
— Мар’янка, — сказав Дік, нахиляючись над нею. — Ти як?
— Все добре. — Мар’яна розплющила очі. — Казик живий?
Погляд її зупинився на мить на обличчі Діка, потім перейшов на
Павлиша і завмер, зустрівшись з посмішкою Саллі.
— Дякую, — сказала Мар’яна. — Ми так боялися, що не знайдемо вас.
— Дівчинко, — сказала Саллі і раптом заплакала. — Бідна моя! Твій Казик буде жити, обов’язково. Усе буде добре.
Клавдія з’явилася в дверях. Вона мовчала.
— Дік вам розповів? — запитала Мар’яна.
— Ні, — відповів Дік. — Було ніколи. Та вони й не питалися.
— Невелике непорозуміння, — сказав Павлиш. — Але останнє.
— У вас є корабель, щоб летіти в селище? — запитала Мар’яна. — Там наші. Вони вас так чекають...
З Діком у селище полетіла Саллі. Павлиш і Клавдія залишилися з пораненими.
Дік був ситий, вперше за багато днів, і його нудило. Але жалітися було ніколи, бо Саллі дуже поспішала в селище. І Мар’янка, перш ніж заснути — Павлиш дав їй снодійне, щоб зняти збудження, — теж сказала:
— Дікусику, швидше, вони ж так хвилюються...
Дік подумав: вона боїться, що Олег, не дочекавшись їх, пішов до корабля. Вона боїться за Олега.
Якщо б не так нудило, Дік, звичайно, уявив би собі, як опуститься над селищем катер, як всі вибіжать з хатинок і як він вийде перший і скаже: ось ця жінка із Землі, її звати Саллі. Але тепер йому було байдуже.
Катер летів низько, під хмарами, мало не торкаючись верхівок дерев. Дік точно знав напрямок і був упевнений, що вони відразу знайдуть селище. Ліс зверху здавався суцільним сіро-зеленим морем.
Вони пролетіли над річкою. Важко навіть було уявити собі, що переправа через неї зайняла у них три дні — це була зовсім вузька ріка. Ліворуч пронеслися, стіною врізаючись у хмари, стовбури велетенських дерев.
— Ми там були, — сказав Дік. — Нагорі.
— Так, — сказала Саллі, — ми бачили повітряну кулю. Але не відразу здогадалися. А я не повірила. Це Славко зрозумів.
— Жаль, — сказав Дік. — Треба було раніше здогадатися.
Він дивився на її руки. Руки були такі білі та гладенькі, що незрозуміло було — може, вона ніколи не скидає рукавички? Руки лежали на пульті і легенькими натисками пальців змушували катер підніматися, нахилятися, знижуватися. Дікові захотілося попросити у Саллі, щоб вона дозволила йому сісти на її місце і керувати катером. Але, звісно, він промовчав.
Саллі збільшила швидкість, зелений ліс внизу перетворився на незрозумілу рівну масу. І Саллі перша, раніше за Діка, побачила галявину і селище.
Вона зменшила швидкість, але катер все-таки пролетів над селищем, і довелося робити ще одне коло, знижуючись біля частоколу. Старий чергував біля воріт, накинувши на голову накидку з риб’ячої шкіри, бо знову зарядив дощ, а Старий був застуджений. Але якесь шосте відчуття змусило його скинути накидку саме в ту мить, коли катер виринув над верхівками дерев, зовсім низько, і почав робити коло над селищем.
Старий дико закричав і почав бити калатачкою тривогу так, наче на селище напали тисяча шакалів. Люди вибігали з хаток і нічого не розуміли, бо Старий калатав, кричав і чомусь стрибав на місці, наче його вкусила гадюка.
Саллі роздивилася зверху великий пустир, огороджений довгим похилим плотом. На пустирі де-не-де росли кущі, виднілися нерівні грядки, плямки калюж, у яких відбивалися сірі хмари.
І ще Саллі побачила будинки, у яких жили люди. Криві, жалюгідні, похилені хижки тягнулися у два ряди уздовж брудної смужки вулиці. Смуга лише біля частоколу трохи вигиналася і впиралася у ворота. Там стояло щось схоже на шалаш, з отвору на даху вився сірий димок. Якщо навмисне зобразити бідність і ницість, до якої може дійти людина, то напевно, жодний художник не зміг би придумати настільки сумну картину.
Катер опустився на пустирі, біля крайньої хатки.
Саллі вимкнула двигун і подивилася на Діка.
Але Дік мовчав. Саллі дивилася на нього, відчуваючи провину за те, що вона у скафандрі, що вона не наважується зняти його. Дік повільно повернувся до неї і подивився прямо в очі. Очі збуджено блистіли, але губи були міцно стиснуті і здавалися злими. “Господи, — подумала Саллі, — тебе би під душ, тебе би відмити”. Голубувата блідість шкіри лише вгадувалася під шаром бруду. Довге чорне волосся прилипло до щік. Дікові було душно в кабіні всюдихода, йому було дуже погано, і він з останніх сил намагався не виказати цій жінці, наскільки йому погано. І Саллі його не зрозуміла.