Вони йшли поруч і мовчали.
Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.
Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.
— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?
— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.
— Дякую. Повертайтеся скоріше.
Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.
— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам’яталися.
Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.
***
Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.
Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.
— Тоді було холодніше, — сказав Томас. — Ми тоді вирішили, що в холод легше перейти болото. А перевал був закритий. Я пам’ятаю, ми йшли тут і під ногами дзвеніло — заморозки.
Між людьми та скелями лежала білява округла пляма завбільшки метрів двадцять у діаметрі.
— Тут і дзвеніло? — запитав Дік, який йшов перший. Він різко зупинився на краю плями. Вона ледь блищала, як соснова кора.
— Так. — Томас зупинився поруч з Діком.
Олег відстав. Годину тому він взяв у Мар’яни торбу, щоб їй було легше йти. Мар’яна не хотіла віддавати, а Томас сказав:
— Правильно. Завтра я тобі допоможу. Потім Дік.
— Навіщо допомагати? — запитав Дік. — Витягнемо вночі зайве, розберемо по мішках — і всім непомітно, і Мар’янці легше. Треба було раніше подумати. Два місяці збиралися, а не подумали.
“Цікаво, а кому треба було думати? Ти такий самий філософ, як і всі”, — подумав Олег.
А нести довелося чимало, хоча Дік і говорив, що турбуватися про їжу не варто, він прогодує. Все ж таки взяли і в’ялене м’ясо, і коріння, і сушені гриби, але найважчими були сухі дрова — без них ні води скип’ятити, ні звірів відігнати.
— Знаєте, на що це схоже? — сказала Мар’яна, наздогнавши чоловіків. — На шапку гриба. Величезного гриба.
— Можливо, — відповів Дік, — Та краще ми обійдем його.
— Навіщо? — запитав Олег. — Схилом доведеться дряпатися.
— Я спробую, добре? — сказала Мар’яна, опустилася на коліна і витягла ніж.
— Ти що збираєшся робити? — запитав Томас.
— Відріжу кавальчик. І понюхаю. Якщо це їстівний гриб, уявляєш, як добре? Ціле селище нагодувати можна.
— Не варто різати, — заперечив Дік. — Не подобається мені твій гриб. І не гриб це зовсім.
Але Мар’яна вже ввігнала ніж в край плями. Та не відрізала — ледве встигла підхопити ніж. Білява пляма раптом посунула на Мар’яну. Дік різко потягнув дівчину на себе, і вони побігли по камінню. Томас відскочив і підняв арбалет.
Дік сів на камінь і розсміявся:
— Такого гіганта так просто не заб’єш! Треба стрілу завбільшки з дерево!
— Я ж тобі казала, що це гриб, — сказала Мар’яна. — Ти даремно злякався, Діку. Він пахне, як гриб.
Поверхнею білявої плями побігли чималі хвилі, які зароджувалися в центрі, і неслися до країв, так ніби у воду кинули камінь. А центр гриба все піднімався і піднімався, неначе щось чи хтось намагався вирватися назовні. Далі пляма Почала тріскатися, завирувала — і з центра гриба піднялася розкішна квітка.
— Яка гарна! — вигукнула Мар’яна. — Правда?
— А ти збирався по ньому гуляти, — сказав Дік до Олега голосом старшого, хоча вони були однолітками.
Томас закинув арбалет за спину, підняв ніж Мар’яни.
— Природодослідникам корисно спочатку подумати, а потім досліджувати.
— Він не зашкодить нам, — сказала Мар’яна. — Лише покрасується, який він гарний!
— Якщо тільки в ньому ніхто не ховається, — заперечив Дік. — Ну, пішли? Скоро стемніє, і печеру не знайдемо. Виб’ємося з усіх планів. Ми ж вийшли так, аби заночувати у знайомому місці.
Вони обійшли пляму камінним схилом. Зверху Олег спробував зазирнути в серцевину квітки, але там було темно. І порожньо. Пелюстки поволі сходилися докупи, і гриб-гігант заспокоювався.
— Як ми його назвемо? — запитала Мар’яна.
— Мухомор, — відповів Томас.