— Зачекай, Томасе, — сказала Мар’яна. — Я сама окріп заправлю. Ти ж не знаєш, скільки грибів класти.
— У мене було відчуття, — сказав Дік, — що за нами хтось йшов.
— І в тебе? — запитав Олег.
І раптом вони почули чиїсь важкі кроки біля входу. Дік кинувся за арбалетом. Томас нахилився до вогнища, готовий схопити поліно. Кроки стихли. Було дуже тихо. Чулося, як краплі дощу зриваються з карниза печери.
— Ми встигли, — сказала Мар’яна.
— Тихіше.
Але за блискучою завісою з риб’ячих шкір, на якій танцювали відблиски полум’я, було тихо.
Дік зі списом в руках підійшов до завіси і обережно виглянув.
Олег дивився на його широку напружену спину і чекав. Треба теж взяти списа... Але це ж справа Діка. Несправедливість цієї думки була зрозумілою Олегу, але можна було втішити себе, що його справа зовсім інша. Олег мусив побачити те, що не могли побачити інші. Старий надіється на нього...
Мар’яна хазяйнувала біля вогнища, розбираючи гриби та сушені солені ягоди. Вона завжди варила їх окремо, а потім змішувала. Мар’яна стояла на колінах, рукави куртки засукані, тонкі руки в синяках і шрамах. Олег подумав, що у Мар’яни гарні руки, а шрами — дрібниці. У всіх шрами.
Томас теж дивився на швидкі руки Мар’яни, дивився, як дівчина заглибилася у священнодійство, яке для нього, прибульця, чужого на цій планеті, не мало значення, бачив шрами на її руках — ціну, яку ліс брав за навчання, і думав про прірву, створену селищем між ним і підлітками, які зараз пречудово заснуть на кам’яній підлозі, не відчуваючи вологого зимного нічного повітря, а від запаху цих слизняків, яких вони називають грибами, їх не нудить, і вони до нього давно звикли... та й взагалі, тут і діти пахнуть інакше, ніж вдома. Навіть свої діти. І Рут у свої вісім років, якщо потрапить у ліс, не пропаде, принаймні, не помре з голоду. Ліс хоч і небезпечне місце, проте своє. І якщо він, Томас Хінд, у цьому лісі людина, то вони — оленята, зайці чи навіть маленькі вовки — далеко не найсильніші, але хитріші за інших, не пропадуть.
Мар’яна надкусила сумнівний гриб, зойкнула, відкинула його в кут. А на вигляд гриб як гриб...
Знову хтось важко пройшов, мало не зачепивши напівпрозорої завіси. “Кляті нічні привиди. Ходять слони, не здивуюся, якщо отруйні... Підлітки втомилися, тільки у Діка такий вигляд, що він хоч зараз готовий ганятися за шакалом по чагарниках. Олег, звичайно, слабший. Хлопець недурний...”
Завіса хилитнулась, нічний звір, очевидно, збирався зірвати її. Томас підняв головешку і, випередивши Діка, виглянув у сутінки, в туман. Темна тінь відплила вдалину, розчинилася у сірому мороці.
— Не знаю, — розміркував Томас, — раніше я такого ніколи не бачив.
— Доведеться чергувати біля вогнища, — сказав Дік.
— Я зовсім не хочу спати, — промовив Олег.
— Зараз би доброго пістолета, — сказав Томас.
— Через п’ять хвилин буде смачна юшка, — повідомила Мар’яна. — Тітка Луїза нам всі білі гриби повідбирала, постаралася.
Десь далеко-далеко щось забурчало, засвистіло. Раптом долинув легкий тупіт багатьох ніг і мекання. У декілька голосів.
Мар’яна зірвалася на ноги.
— Цапи!
— Твого вже з’їли, — зіронізував Дік. — Хто ж їх жене?
— Отруйний слон, — несподівано для себе сказав Томас.
— Хто? — здивувалася Мар’яна.
Дік засміявся.
— Отак і назвемо, — сказав він.
Мекання перетворилося на пронизливий вереск, немов крик дитини. Потім усе затихло. І знову тупотіння.
— Я думаю, їх випускає білий гриб, — розмірковував Олег.
— Кого? — запитав Дік.
— Отруйних слонів.
— Це злі духи, Христина розповідала, — втрутилася у розмову Мар’яна.
— Злих духів немає, — заперечив Олег.
— А ти в ліс подалі зайди, — запропонував Дік.
— Помовчіть, — наказав Томас.
Зовсім близько пробігли кози. Услід, м’яко і порідко ступаючи, йшов переслідувач. Люди відступили за багаття, залишивши вогонь між собою і завісою. Незнайомі звірі страшні, бо не знаєш їхніх звичок.
Завіса різко відхилилася, розірвалася — і в печеру увірвалося зелене волохате чудовисько, заввишки з людину, на чотирьох ногах, з костяною гривою уздовж спини, що стриміла, наче гряда крутих пагорбів з лісу.
Звір швидко і дрібно затремтів. Його маленькі червоні очиці дивилися приречено і безтямно.
Дік прицілився з арбалета, намагаючись влучити.
— Стій! — закричала Мар’яна. — Це ж цап!
— Правильно, — прошепотів Дік, завмерши на місці, — це м’ясо.
Але Мар’яна вже йшла до цапа, обходячи багаття.
— Зачекай, — спробував зупинити її Томас.