— Я свою порцію буду віддавати. — Мар’яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.
Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.
— Може повернешся? — запитав його Дік.
— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.
— Подумай, — Мар’яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.
— Олег з ним теж може повернутися.
Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.
— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.
Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.
Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.
Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.
***
Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:
— Ну, скоро вийдемо?
— До вечора вийдемо.
Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.
— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.
Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.
— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.
Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.
Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.
Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.
— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.
За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.
Дік підняв річ і сказав:
— На неї, напевно, впав камінь.
— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!
— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.
Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.
— Зручна річ, — зауважив Дік.
— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.
— Гарна річ, — сказала Мар’яна.
— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.
Томас підніс флягу до носа і понюхав.
— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!
— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.
— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж коньяк!
Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.
Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.
— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!
— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.
— Непотрібні?
— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.
— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.
— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.
Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.