— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.
Мар’яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.
— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?
— Не знаю, — сказала Мар’яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.
— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.
Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.
— А якщо їх заберуть? — запитала Мар’яна.
— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.
Але Мар’яна зібрала всі банки, навіть діряві.
Дік сказав:
— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.
— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.
Проте протягнув Діку флягу.
“Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє”.
— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.
— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.
Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.
Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.
— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.
Мар’яна кинулася до бідолашного Діка.
— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.
— Ви навіщо? — злостилася Мар’яна на Томаса.
Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.
— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.
Дік махнув рукою.
— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!
Дік сердився на весь світ. Приниження він не терпів.
— Ось, — сказала Мар’яна, — пожуй траву. Це допоможе.
— Не треба, — відказав Дік.
— Вже минулося, — сказав Томас. — Йому тепер вже тепліше.
— Ні, — відповів Дік. Але збрехав.
— Є ще бажаючі обпектися? — спитав Томас. — Ну як, мої любі сміливці? До речі, індіанці називали це вогняною водою.
— А потім спивалися і віддавали за безцінь маєтки білим колоністам, — згадав Олег урок історії.
— Саме так. Тільки ті напої були низької якості.
Томас повісив флягу через плече. Дік подивився на неї зі співчуттям. Він би із задоволенням вилив звідти клятий коньяк і налив води.
Вони всілися на камінні перепочити. Мар’яна роздала усім по жменьці сушених грибів і по скибці в’яленого м’яса. Козі також дала грибів. Дік подивився сердито, але змовчав. Коза делікатно їла гриби і дивилася на дівчину, чи не дасть та ще трохи. Козі в цій місцевості важко було знаходити їжу, вона весь час була голодна.
— І уся ваша їжа була в цих банках? — запитав Олег.
— Не тільки, — відповів Томас. — Їжа була в ящиках, коробках, контейнерах, пляшках, тюбиках, мішках і багато ще в чому. Їжі було, скажу вам, друзі, багато. А ще там були сигарети, які мені часто сняться.
І раптом Олег зрозумів, що знайдена фляга, консервні банки подіяли не тільки на нього і Діка. Найбільше змінився Томас. Наче до цієї миті він і сам не дуже вірив у те, що колись він був за перевалом, де їдять з блискучих банок, а у флязі може бути коньяк. І цей чужий, але бажаний для Олега, чужий, і взагалі непотрібний Дікові, світ віддалив Томаса.
— Пішли, — сказав Томас, підводячись. — Тепер я майже впевнений, що ми дійдемо, хоча найважча ділянка шляху попереду.
Вони пішли далі. Мар’яна трималася ближче до Діка, вона турбувалася про його самопочуття. У Мар’яни є ця риса — усіх жаліти. Інколи Олегу це подобалося, а зараз злостило. Адже видно, що Дік здоровий, тільки очі блищать, і розмовляє голосніше, ніж звичайно.
— Це двері, — сказав Томас, який йшов поруч з Олегом. — Двері, за якими ховаються мої спогади. Ти розумієш?
— Розумію, — кивнув Олег.
— Досі я міг тільки уявляти, — продовжив Томас. — І я зовсім забув про цю місцину, де ми відпочивали. Твоя мати несла тебе на руках. Вона зовсім вибилася із сил, але нікому тебе не віддавала. А ти мовчав. Дік репетував, як і годиться голодному і нещасному немовлятку. А ти вперто мовчав. Еглі усе крутилася біля твоєї матері, вони ж були тоді зовсім молоденькими, років по двадцять п’ять, не більше, і колись дружили. Еглі все хотіла переконатися, чи ти живий, а мати не давала. У неї нічого не залишилося у житті, тільки ти.