Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам’яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар’яною пішли вперед і зникли за поворотом.
— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.
— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве... Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...
— А ви випийте ще, — сказав Олег.
— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.
Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.
Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір’ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.
Засніжене величезне плоскогір’я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.
Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.
— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір’я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам’ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.
Томас трохи помовчав і продовжив:
— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева. Отже, там було життя...
Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.
— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.
— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.
— А кажуть, що ви йшли два тижні.
— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...
До вечора вдалося дійти до гір.
***
Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар’яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар’яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар’яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав:
— Завтра ми йдемо без зупинок, зрозуміло?
— Ну і що? — спитав Олег.
— Буду гнати всіх, як би вам не хотілося спати.
— Не бійся, — відказав Олег. — За нами затримки не буде.
— Я нікого не маю на увазі.
Олег не сперечався. Він розумів, що Дік має на увазі Томаса. Він думав, що Томас спить і не чує. Проте Томас почув і сказав:
— Мені здається, що в мене запалення легенів, пробачте, що так погано вийшло, друзі.
Вони розклали палатку у великій ніші, тут було тепліше, аніж на відкритому місці. Коза тупотіла поруч. Потім почала порпати землю.
— Що вона шукає? — прошепотіла Мар’яна.
— Равликів, — сказав Олег. — Я бачив, як вона знайшла равлика.
— Я думала, що їм тут холодно.
— Ми живемо, то й інші можуть.
— Нічого тут немає, — сказав Дік. — Спіть!
Закашлявся Томас. Мар’яна дала йому напитися. Було чути, як його зуби цокотять по горнятку.
— Тобі треба було повернутися, — сказав Дік.
— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.
— Дурень ти, Діку, — сказала Мар’яна, — закони забув.
— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.