— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?
— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...
— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.
— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.
— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.
Ні Томас, ні Мар’яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.
— Я пропоную залишити тут Мар’яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.
Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб’є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?
— Ти злякався? — запитав Дік.
— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар’яну. А Мар’яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб’ється?
— Мар’янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.
— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.
І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.
— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.
А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев’яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір’я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.
Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.
— Який він? — пошепки спитав Олег.
— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!
— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб’єш.
— Спробую, — сказав Дік.
— Ви де були? — запитала Мар’яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?
— Добре, — погодився Олег.
Вони розповіли про сліди, тому що Мар’яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.
— Сідайте, — сказала Мар’яна, — поснідаємо.
Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.
— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.
Мар’яна дістала свій мішок.
З нього викотився гриб.
Мішок був розірваний, пожований. І порожній.
— А де гриби? — запитала Мар’яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.
Дік рвучко звівся.
— Де лежав мішок?
— Я так втомилася, — сказала Мар’яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.
— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.
— Ти чисто здурів! — закричала Мар’яна. — Може це не коза?
— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?
— У нас ще м’ясо є, — сказала Мар’яна.
— Покажи. Може і його немає?
— Кози м’ясо не їдять, — відповіла Мар’яна.
Але Дік був правий. Від м’яса залишилося кілька шматочків.
— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.
— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.
— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар’яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м’ясо.
— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.
— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар’яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?
— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.
— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.
— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.