— Не треба, — сказала Мар’яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою. — Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.
Того вечора Дік ударив Мар’яну.
Вони жували останні сухі шматки м’яса. Запивали їх окропом, — вони самі себе дурили, а не їли. Мар’яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар’яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.
Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар’яні ляпаса. Дівчина вигукнула:
— За що?
Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.
— Ідіоти! — сказав він зі злістю. — Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!
— Це мій шматок м’яса, — сказала Мар’яна, очі в неї були сухі і злі, — я не хочу їсти.
— Ти хочеш, — заперечив Дік, — а м’яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!
Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю. Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.
— Ідіоти! — закричав знову Дік. — Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!
Він не дивився на заплакану Мар’янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.
Томас навіть кашляти не мав сили.
Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар’яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.
Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.
У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам’ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв’язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв’яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими.
І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним.
Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.
— Дік, — сказав він винувато, — пробач, у тебе мотузка далеко?
— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.
— Ой лишенько! — заголосила Мар’яна. — Тебе блоха вкусила?
— Щойно.
Дік позіхнув.
— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.
— Буває і швидше, — сказав Олег. — Так погано вийшло.
— Так, цього ще бракувало, — погодився Дік.
— Я тебе вкутаю ковдрою, — сказала Мар’яна. — І посиджу поруч.
— От, — сказав Дік, розшукуючи мотузку, — знову вчасно не вийдемо.