— Але ж це мине, — відказав Олег.
— Після приступу години зо дві треба лежати, — сказав Дік, — не менше. По собі знаю.
Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.
Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.
Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар’яна почала розпалювати вогнище.
Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.
— Ну що ж? — сказав Дік. — здавайся, буду зв’язувати.
— Тільки б він собі щось не зламав, — бідкалася Мар’яна. — Бідний Олежик!
— Не вперше скручую, — сказав Дік. — Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.
Спочатку він зв’язав руки Олега за спиною, потім обв’язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.
Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров’ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв’язував Олега.
Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.
— Блоха, — простогнав Томас. — Скрізь блохи... Скрізь тварюки...
— Ви ще поспіть, — сказав Олег. — Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!
— Холодно, — марив Томас. — Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп'ютер, у нього залізла блоха.
— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік. — Не можна було таку кампанію пускати в гори.
— Нікому більше було йти, — відказала Мар’яна. — Ти сам розумієш.
Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...
Голова Томаса почала збільшуватися...
— Ну ось, — сказав Дік. — Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?
— Тягне. — Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.
— Слухай... — Дік озирнувся. — А де коза?
— Коза? Вночі я її чула.
— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким. — Ти її прив’язала?
— Я її прив’язувала, — сказала Мар’яна, — але вона, напевно, відв’язалася.
— Де коза, я питаю?!
Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.
— Не сердься, Діку, — сказала Мар’яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою. — Коза, напевно, шукає їжу.
— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив’язала?
Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.
— Ти куди? — запитала Мар’яна, хоч прекрасно знала куди.
Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.
— Вона повернеться, — сказала Мар’яна.
— Вона повернеться, — повторив Дік, — тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.
Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.
— Мар’янко, підігрій окропу... — Олегу здалося, що голос його звучить твердо і голосно, насправді він ледве шепотів. — Для Томаса. Йому зле.
Мар’яна зрозуміла.
— Зараз, Олеже, звичайно.
Але вона не відводила очей від Діка.
— Я так і думав, — промовив Дік. — Вона пішла назад. Вниз. За ніч вона могла пройти кілометрів двадцять.
— Діку, залитися тут, — сказав раптом Томас твердим голосом. Мар`янка сама знайде козу. Ти ж її вб’єш.
— Можеш не сумніватися, — відрізав Дік. — Досить дурниць.
— Я знайду її. — Мар’яна забула про окріп. — Тобі, Діку, не можна зараз йти. Томас хворий. І за Олегом треба дивитися.
— Нічого з ними не станеться.
Дік занурив пальці в густу темну гриву волосся, люто глянув на дівчину і швидко та легко пішов слідами кози донизу, звідки вони прийшли вчора.
— Я хотів, щоби пішла ти, — сказав Томас, — ти б її привела. А він її вб’є.
Олег, хоча світ довкола нього постійно змінював форми та пропорції, ставав схожим на сипучий пісок, все ще зберігав здатність думати. Він сказав:
— Діка можна зрозуміти... Нам справді не щастить.
— Йти залишилося зовсім мало, — сказав Томас. — Я знаю. Ми йдемо швидко. Ми будемо там післязавтра. Ми дотягнемо і без м’яса. Адже дотягнемо? А за перевалом їжа. Діку, я обіцяю!