Дік підняв руку на знак того, що чує, — звуки голосу далеко розносилися над сніговими горами, але кроку не сповільнив.
— Козу треба упіймати. — Томас повернувся до Мар’яни. — Вона нам потрібна, але тільки жива... Щось мене пече всередині. Як гаряче... Чому так болить печінка? Це нечесно. Ми вже поруч.
— Він вб’є її, — сказала Мар’яна. — Він обов’язково її вб’є... Ді-і-і-к! — Мар’яна повернулася до Олега і Томаса: — Ну, що робити, ну скажіть, ви ж розумні, ви все знаєте! Ну як його спинити?
— Мені вже його не наздогнати, — сказав Томас. — На жаль, для нього я вже не авторитет.
— Зараз... — сказав Олег. — Ти тільки розв’яжи мене. Може я встигну до приступу, може встигну?
Мар’яна тільки махнула рукою. Вона зробила два кроки за Діком, повернулась, подивилася на Томаса, на Олега:
— І вас не можна залишати...
— Та біжи ж ти! — закричав раптом Томас. — Біжи швидше!
— Але на кого я вас залишу? А раптом якийсь звір?
— Біжи! — повторив Олег. — І повертайся.
І Мар’яна легко, ніби не торкаючись снігу, помчала вниз по схилу, туди, де зник Дік.
— Шкода дівчину, — сказав Томас, — вона звикла до кози.
— Шкода, — підтвердив Олег. — Як дивно, що у вас немає формй. Ви буваєте товстий, а потім зовсім худий, як сірник.
— Так, — погодився Томас. — Ти лягай зручніше, чомусь отрута спочатку діє на зір. Я пам'ятаю, мене клята блоха кусала тричі. Але не бійся. Хвороба минає безслідно. Не бійся.
— Я розумію, але все ж страшно бути не собою, а звіром, розумієте? Ось зараз це я, а скоро мене не буде.
Олега тягнуло вниз, у синю воду, і було вкрай важко втриматися на поверхні, тому що ноги були опутані водоростями, і їх треба було звільнити, треба вирвати їх, інакше пропадеш.
***
Ковдра, якою Мар’яна вкрила Олега, злетіла. Олег не втримався біля стіни і впав на сніг. Його очі були заплющені, губи ворушилися, обличчя потемніло від напруження, від бажання розірвати мотузку. Томас хотів допомогти Олегу, вкрити його або хоча б покласти голову собі на коліна. Це корисно робити в таких випадках — підтримувати голову. Томас спробував підвестися, але ноги не тримали його. Олег вигнув спину і просто злетів у повітря, відштовхнувся кулаками від землі і покотився донизу схилом. Він перевернувся декілька разів, ударився просто в каменюку, яка ховалася під снігом, і завмер. Його куртка роздерлася, сніг не танув на голих грудях.
Так не можна, думав Томас. Треба обов’язково до нього спуститися. Чортова коза, чортів Дік з його комплексом надлюдини. Але Дік впевнений, що правий, і переконаний, що турбується про всіх. З його дикунської точки зору, він правий, з його дикунським небажанням подивитися у майбутнє... Чи не надто швидко цивілізована людина перетворюється на дикуна? Може, ми помилилися, дозволяючи дітям виростати вовками, аби їм було легше вижити в лісі? Але у нас не було вибору. За шістнадцять років ми, дорослі, так і не змогли дійти до перевалу. І надії б не було, коли б не виросли Дік та Олег. Яка у мене зараз температура? Напевно, за сорок. Дуже важко дихати — двостороння пневмонія, лля такого діагнозу не треба лікаря. Якщо я не доберуся до корабля, мені кінець.
Ніяке м’ясо кози мені не допоможе. Йти треба самому. Підліткам не дотягнути мене до перевалу... Як там Олег? Блоха — це велика біда, злий фатум, який ховався у скелях і не хотів відпускати нас до людства. Ніби ліс хоче перетворити нас на своїх дітей, на двоногих шакалів. Ліс згоден терпіти наше селище, але як своє продовження, а не заперечення. Там, за каменюкою, темніє провалля, ніби не глибоке, але якщо хлопець впаде вниз — він розіб’ється. Де мотузка? Де друга мотузка? Треба прив’язати його до тієї каменюки.
Томас поліз вниз, добре, що вниз. Вниз повзти легше. Тільки пече сніг — ось тільки клятий сніг залазить під одяг і пече груди. Коли кашляєш, то тихенько, щоби не розірвати легені, а кашлю все більше, і він рветься з грудей. Його не втримаєш.
Томас ліз вниз з мотузкою, яка здавалася йому надзвичайно важкою, свинцевою, вона звивалася за ним, наче змія. Олега била пропасниця, він намагався розірвати пута, потилицю ледь не розкроїв об камінь. Томас відчував біль Олега просто фізично, чув його жах, його страшні видіння. А Олегові в цю мить здавалося, що його придушив дах будинку. До Олега залишалося метрів десять, не більше. Томас розумів, що той його не чує, але весь час повторював:
— Терпи, я іду, — а сам намагався підняти голову, щоби подивитися, чи не повертаються Дік з Мар’яною.
Головне було встигнути підповзти до Олега, поки той не впав у провалля.
“Чому у мене зараз крутиться голова?”