Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.
Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: “Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов’язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо”.
Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки, — багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.
— Ну що, — спитав Олег, — підемо туди?
— Підемо, — підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.
— Може, люк зачинився? — спитала Мар’яна знизу.
— Зовсім ножів не залишилося, — сказав Дік.
— Старий казав, що люк відчинений, — зауважив Олег.
— Старий все забув, — заперечив Дік. — Не можна вірити старим.
— Не виходить? — спитала Мар’яна.
Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.
— Зачекай, — сказав Олег. — Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?
— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік. — Я камінь принесу.
— Каменюкою не подолаєш, — заперечив Олег.
Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові:
— Дай ніж.
Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав тупцювати — замерз. Навіть він замерз.
Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.
Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від’їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли. Олег запхав ніж за пояс і витягнув вимірювач радіації.
— Ой! — почув він голос Мар’яни. — Олег відчинив!
— Це добре, — сказав Дік. — Іди, чого стоїш?
Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.
— Там темно, — сказав Олег. — Дайте факел.
Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.
— Там тепло? — спитала Мар’яна.
— Ні. — Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.
Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, що тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним задня полум’ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.
Олег сказав голосно, аби заглушити страх:
— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.
Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але
Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.
“Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель “Полюс”. Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився”.
— Ти де? — запитав Дік.
Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.
— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.
— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.
Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар’яну і запалив її факел.
З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з’явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.