Вони втрьох впряглися в санки і тягнули їх спочатку нагору крутим схилом провалля, далі плоскогір’ям, потім униз. Падав сніг і йти було важко. Але не холодно. І їжі було багато. Порожні бляшанки вони не викидали.
На четвертий день, коли вони почали спускатися з гір, саме там, де протікав потічок, вони раптом почули знайоме мекання.
Коза лежала під скелею біля води.
— Вона нас чекала! — закричала Мар’яна.
Коза схудла так, що здавалося — ось-ось здохне. Троє пухнастих козеняток вовтузилися біля її живота, намагаючись дістатися до молока. Мар’яна швидко відкинула ковдру на санках і почала шукати в мішках їжу для кози і козенят.
— Гляди, щоб вона не отруїлась, — попередив Олег.
Коза видалася йому дуже гарною. Олег втішився їй, майже як Мар’яна. І навіть Дік не сердився. Він був справедливою людиною.
— Добре зробила, мала, що втекла від мене, — сказав він. — Я б тебе точно убив. А ось тепер ми тебе запряжемо.
Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.
Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар’яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.
ЧАСТИНА ДРУГА. ЗА ПЕРЕВАЛОМ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Відлига затягнулася на два тижні.
За календарем весні приходити було ще зарано, але всі сподівалися, що морози більше не повернуться.
У селищі подвійний календар. Один — місцевий, він визначається зміною днів, початком зими та літа. Другий — земний, формальний. Як закон, який ніхто не виконує.
Давно, майже дев’ятнадцять років тому, за земним відліком і шість років за місцевим, коли решта тих, хто врятувався після катастрофи “Полюса”, досягли лісу, Сергіїв зробив перший карб на стовпі, вкопаному за крайньою хатиною. Один карб — земний день. Тридцять карбів чи тридцять один — земний місяць.
Поступово календар перетворився у суцільний ліс стовпів із карбами. Над ними зробили дах від дощу та снігу. Карби були різними. Одні більшими, інші меншими. Біля деяких — допоміжні знаки. Знаки смерті і знаки народження. Знаки епідемії і знаки сильних морозів.
Коли Олег був маленький, ці стовпи видавалися йому живими і мудрими. Вони все пам’ятали. Вони пам’ятали, що він погано вивчив біографію або посварився з мамою. Якось Мар’яна зізналася Олегу, що теж боїться тих стовпів. А Дік розсміявся і розповів, що хотів зрізати зі стовпа поганий карб, але Старий упіймав його на гарячому і висварив.
Календар Сергіїва обманював. Усі про це знали. Він обманював двічі. По-перше, доба тут на дві години довша, аніж на Землі. По-друге, таких діб на рік більше тисячі. Коротке літо, довга дощова осінь, чотириста днів зими і холодна, також довга, весна. Уся ця довга арифметика і стала своєрідним вододілом поміж старшими, які вийшли з корабля, і молодцю. Старші роблять вигляд, що вірять стовпам під дахами і рахують земні роки. Молодші сприйняли місцевий рік, як він є. Бо як зрозуміти, коли осінь — це рік, а зима — теж рік.
Отож, відлига затягнулася на два тижні. Сніг потемнів, потоншав. Схил цвинтарного пагорбу, повернутий до селища, став рудим — вилізли і заворушилися, повіривши, що настала весна, молоді пагони лишайника. Єдина вулиця селища стала суцільною смугою болота. За будиночками смуга ділилася навпіл — вузький потічок вів до воріт і частоколу, широкий завершувався біля майстерень та хлівів. Праворуч від майстерні, перед хлівами кіз, утворилася глибока зелена калюжа. Вранці козенята розбивали в ній лід гострими кігтями і бавилися в болоті, розшукуючи хробаків. Потім починали битися і здіймати бризки, падали в болото, дриґали ногами — також вітали подобу весни. Лише коза, її величність Коза, матір цього сімейства, чудово розуміла, що до весни ще далеко. Вона годинами тупцювала біля майстерні, звідки йшло тепло, а коли їй обридало, починала тертися панциром до стіни. Майстерня розкачувалася. Олег вибігав надвір і відганяв козу палицею. Побачивши Олега, коза вставала на задні ноги, розмахувала передніми, нависала над Олегом і тоненько мекала від радості. Вона була впевнена, що її улюбленець жартує. Тоді Олег кликав на допомогу Сергіїва. Його коза побоювалася. “А ну, — грізно казав Сергіїв, — повертайтесь, мадам, до материнських обов’язків. Ваші діти — безпритульні!” Коза не поспішала відходити, високо закидала зелений зад. До козенят не поверталася, а йшла поволі до частоколу і завмирала там, маючи надію, що з’явиться її друг, солідний козел, заввишки три метри, з кістяними гребенями.