Інколи козел з’являвся на галявині і тонким голосом кликав козу на прогулянку. Близько до огорожі він не підходив, боявся людей. Коза бігла до воріт і, якщо там нікого не було, сама відчиняла браму і зникала на кілька днів. Від таких прогулянок уже тричі були приплоди, і тому в стайні жило семеро козенят різного віку.
Користі від кіз було мало, але вони стали частиною життя, доказом живучості селища, забавкою для дітей, які їздили на них верхи, хоча козенятам це не подобалося і такі ігри закінчувалися синцями. Можна було, звичайно, їх зарізати і з’їсти — вбивали ж мисливці диких кіз. Взимку, коли стало зовсім сутужно з їжею, Дік запропонував сам все це владнати. Але Мар’яна протестувала і її підтримав Старий. Дік стенув плечима, він не любив сперечатися і пішов в ліс, незважаючи на завірюху. Повернувся пізно ввечері, відморозив пальці на лівій руці, але приніс маленького ведмедика.
Одна перевага від існування кози все ж була. Вона виявилася чудовим охоронцем. І навчила сторожувати козенят. Варто було чужому підійти до огорожі, як козяча сім’я знімала такий рейвах, що прокидалося усе селище. Правда, потім, якщо козі здавалося, що небезпека серйозна, вона втікала у найближчу оселю ховатися. Тут вона розтрощувала усе, що не так лежало, і спустошувала, якщо вчасно не отямитися, усі миски і каструлі.
Коза, істота добра і товариська, ненавиділа тільки Чистоплюя. Напевно, вона колись з ним зустрічалася. До його клітки вона підходити не наважувалася. Але здалеку тупотіла ногами і погрожувала. Мекала і вимагала, щоби селище звільнили від такого огидного мешканця.
Найпершим познайомився з Чистоплюєм приймак тітки Луїзи — Казик.
Навесні Казику виповнилося тринадцять років, хоча на вигляд не даси і десяти. Маленький, сухий, темна шкіра, уся в синіх цятках від перекотиполя, руки подряпані, шрам через усе чоло, навскіс. Казика називали ще й “Мауглі”, бо ліс був для нього рідним домом. Якщо інші підлітки ходили до лісу, навіть ночували там, знали, як заховатися від хижаків посеред хащів білої сосни, то Мауглі міг жити в лісі цілими тижнями. У лісі він був господарем. І це знали всі. Дерева слухняно прибирали гілки з його дороги, гриби закопувалися в землю, ліани-хижаки підтискали хвости. Його запаху боялися навіть шакали. Мауглі ніколи не брав у ліс арбалет. Він кидав ніж так сильно і влучно, що міг пришпилити комара до стовбура з відстані п’ятдесяти метрів.
У селищі Казик був завжди тихий і мовчазний. Він ніколи не плакав і не бився. І ніхто не хотів битися з ним, бо у будь-якій бійці Казика охоплювала холодна ненависть. Він не вмів бавитися.
Спочатку тітка Луїза боялася, що Казик — недоумок. Але до школи він ходив слухняно. У класі майже завжди мовчав, коли його не запитували і не задавав ніяких запитань, але мав хист до навчання, слухав усіх і все запам’ятовував. Старий стверджував, що у Казика прекрасна фотографічна пам’ять. “На Землі, — казав він, — з нього виріс би визначний чоловік. Але тут для нього замало інтелектуальної їжі. Це талановитий, майже завжди голодний мозок”. — “Дай йому все, що можеш, — казала тітка Луїза, — а потім, на Землі, інші додадуть йому решту”.
Ідолом, покровителем і вірним другом Казика був Дік. І тому, що Дік був людиною лісу. І тому, що обоє були сиротами. Дік взагалі майже не пам’ятав своїх батьків. Казик втратив їх під час епідемії, коли був зовсім маленьким. Він ніколи не називав Луїзу мамою. Фуміко, інша вихованка Луїзи, кликала її мамою. Казик — тільки Луїзою.
Восени, невдовзі після повернення з гір, де лежав розбитий “Полюс”, Казик з Діком були в лісі. Вони пішли на далеке полювання, на схід, кілометрів за двадцять. Туди восени відходять стада мустангів. М'ясо мустангів неїстівне, навіть шакал не чіпає мустанга. Але в мустангів є дивовижний повітряний міхур. Тварина роздуває його, коли рятується від погоні. Тоді мустанг із сухої, жилавої, ледь схожої на коня комахи, перетворюється на яскраву кулю і піднімається в повітря. Його повітряний міхур еластичний і міцний. З нього роблять чудові віконні плівки, мішки, сумки, посудини для води та зерна і багато інших корисних речей. А дівчатка в селищі започаткували моду — райдужні легенькі накидки — і бігають у них, як метелики.
Мисливці вийшли на світанку. Нічого цікавого в лісі вони не зустріли. У ті дні всі ще жили пам’яттю про дивний похід до перевалу, і тому мовчазний Казик був на себе не схожий — він замучив Діка запитаннями. Він тихо і легко крокував поруч, не дивлячись під ноги, перестрибував через живе коріння, інколи нахилявся, щоби накрити твердою долонею солодкий гриб і кинути, не задумуючись, до рота, інколи стрілою кидався убік, аби принюхатися до сліду, але одразу ж повертався з наступним запитанням: